Поки в ОП у і самого Єрмака відбуваються обшуки, а наші антикорупційні органи викликають усе більшу повагу (не ідеалізуючи, звісно) давайте розберемося в хронології, першопричинах і наслідках подій та яке це має відношення до перемовного напрямку щодо миру. "Перемовин", які виникли спонтанно, підозріло синхронно з корупційним скандалом і про що ОП-медійники розганяють наративи, що корупційний скандал – це просто спроба тиску на ключових людей від України, аби виключити їх із процесу та схилити державу до капітуляції.
Коротко опишу послідовність подій, у якій сама розібралася і щодо яких долучалася спочатку дещо упереджено, адже все ще повністю довіряла Зеленському, а також довго мала сентиментальне ставлення до Єрмака. Цей ланцюжок подій назавжди змінив моє ставлення, але спочатку давайте його розберемо.
Літо. Президент знає, що НАБУ та САП не відмовилися від наміру запідозрити його приятеля Міндіча, його "праву руку" Єрмака, секретаря РНБО Умєрова та низку інших високопосадовців. Замість того щоб розібратися, жахнутись і прийняти кадрові, організаційні рішення, спрямовані на очищення свого найближчого оточення, формування нарешті стратегії, плану подальшого існування держави (якого у нас досі немає), Володимир Олександрович приймає інше світоглядне рішення: захистити своїх і докласти максимум зусиль, щоб нічого не змінилося.
Для цього він організовує блискавичну спробу перепідпорядкувати НАБУ та САП Офісу Генерального прокурора (ОГП), прикриваючи це потребою в єдиному прокурорському нагляді. Сама я спочатку повірила в теоретичне підґрунтя, зокрема оскільки завжди була за сильний прокурорський нагляд (який в більшості країн єдиний), мала хороші враження від нового генпрокурора Кравченка, а з СБУ за керівництва Малюка провела не один проєкт з внутрішньої трансформації відомства (такі як реформа "Альфи", військової контррозвідки тощо). Тобто Малюку про те, що в НАБУ є російський слід, тоді теж повірила. Звиклі до команд та тиску згори, десуб’єктивізовані, "вигорілі" нардепи швидко голосують закон. Дизайн спецоперації розробляє та втілює найдовіреніша особа керівника нашої держави – особисто Андрій Борисович Єрмак, який знає, що інакше НАБУ врешті має намір добратися і до нього.
У суспільстві, за підтримки профільних громадських організацій, опонентів влади та просто небайдужих груп, спалахує протест. Вперше з початку повномасштабного вторгнення люди масово виходять на вулиці. Вся політична "владна" сім’я лякається, включаючи Зеленського. За моєю інформацією з ОП, Президент настільки переживає, що навіть ночує на робочому місці. Нардепи демотивовані, Кабмін закляклий, Малюк (який насправді є позитивним і сильним лідером асиметричних операцій проти росії), вимушений з Кравченком виправдовуватися за всіх. Ситуація сильно підриває довіру всередині, це "висить у повітрі" й детабуює багато тем внутрішнього обговорення та критики керівництва.
Я виходжу на протест і проводжу там сукупно близько 10 годин, ділячись враженнями в ОП і переконуючи до дій. Провідну роль у протидії Єрмаку та наполяганні на потребі повернути статус НАБУ та САП відіграє Михайло Федоров, яким остаточно отримує "чорну мітку" від Андрія Борисовича.
Парламент голосує майже відкат назад, протести вщухають, атмосфера безповоротно змінюється, проблема не вирішується. Президент не усуває ключових осіб зі свого оточення, не опрацьовує появу державної стратегії і не приймає жодного системного рішення щодо фронту. НАБУ та САП не відмовляються від своїх намірів. Приходить осінь.
Листопад. НАБУ та САП відкривають свої карти. Підозри отримують міністри та наближені, Міндіч тікає, оприлюднені плівки шокують втомлене суспільство на фоні обстрілів енергетики і блекауту, що набирає обертів; проривів на фронті, які прикриваються брехнею заради збереження хворобливої системи військового управління. Президент знову приймає неочевидне світоглядне рішення для президента вільної країни вільних людей. Він вирішує захищати своїх.
Ще на початку розгортання скандалу Умєров отримує завдання активізувати мирний переговорний процес та їде до Віткоффа. До цього протягом уже тривалого періоду спільними світовими зусиллями США були обмежені від ескалації своїх зусиль відмовитися від України, нав’язати капітуляцію та попросту продати нас росії в обмін на примарну перспективу віддалення росії від Китаю. Це вони хочуть зробити від моменту приходу Трампа, але постійно наштовхуються на численні складнощі "зберегти обличчя". З часів зустрічі Путіна та Трампа на Алясці в адміністрації лежав російський "мирний" план (капітуляції, насправді), але він не мав руху. Коли Умєров, сповнений настанов та конфлікту інтересів, приїжджає активізувати хоч щось, аби перебити корупцію медійно, йому дають цей російський план, видаючи за американський. І він погоджується з ним працювати. Це стає віхою, що запускає каскад, який Зеленський намагається подати як надію на мир, а Єрмака та Умєрова – як великих державників, які мають унікальний потенціал досягнення миру.
Тобто ви зрозуміли, де "курка і яйце"?
Знаючи про те, що Єрмаку та Умєрову дадуть підозру, Президент не розбирається з ними, а приймає рішення їх зберегти за будь-яку ціну, навіть шляхом активації сплячого треку з небезпекою дати США привід відмовитися від базової підтримки у вигляді даних розвідки, продажу зброї та заяв. Був би скандал на місяць раніше, він відправив би Умєрова до американців раніше, пізніше – пізніше.
Навіть не буду детально розписувати зустріч з нардепами, емоційну спробу тиску на голову СБУ Малюка та генпрокурора Кравченка, щоб Давид Арахамія отримав підозру у держзраді (!), та спробу скинути останнього з керівництва фракції "Слуги Народу". Це не ті рішення, які я могла б уявити від Володимира Олександровича, і після всього, що побачила й пережила, моє ставлення вже ніколи не буде до нього минулим... Підсумую, Президент вирішує:
– Замість розібратися з кадрами, які організували мафіозну структуру, свідомо прикривати їх.
– Вирішити піти на ризик із безперспективними переговорами лише для того, щоб представити цих же кадрів державниками та мати інформаційну маніпуляцію про тиск на них з боку рф та США.
– Замість дослухатися до Парламенту та Кабміну спробувати застосувати залякування та репресії.
– Вже зовсім не цікавитися системою управління військом і подіями на фронті, який став існувати сам по собі.
Але є і світлі плями у цій історії: Зеленський та Єрмак привели багато хороших людей у владу. І я не жартую. Малюк і Кравченко відмовилися виконувати "злочинний наказ"; Буданов підхопив частину переговорних можливостей, підставивши плече попри попередні спроби його зняти; Федоров зайняв жорстку позицію щодо антикорупційних органів та потреби у візії держави; Свириденко та Стефанчук виявилися хоч і тихими, але лоялістами демократії, а Арахамія навіть проявив певне лідерство щодо парламенту, хоча й обмежено та не зовсім впевнено. Є ще багато таких прикладів. Та повернемося до основного.
Володимир Олександрович – багато в чому чорно-білий Президент: його люблять і ненавидять, він може бути як людяним та стійким, так і дріб’язковим та мстивим, сміливим та впертим, поверхневим та уривчастим…
Але зараз для нього, вважаю, реально настав момент істини: окунутися в безодню втрати довіри не лише свого народу, а й власної команди, чи переступити в новий стан.
Сподіваюся, що ми побачимо друге. Хоч і пізно. Краще пізно, ніж ніколи.