В останні дні Україна і світ хоч-не-хоч обговорюють чергову мирну ініціативу Сполучених Штатів Америки в російсько-українській війні. Точніше, "мирну ініціативу Сполучених Штатів Америки" – так, в лапках, буде правильніше і точніше. Бо головний представник цієї країни, власне, президент США досі так і не прокоментував цей план, який заповнив інформаційний простір планети.
Так, звісно, був коментар прессекретарки Білого дому Керолайн Левітт, але кого цікавить те, що скаже клерк – якщо потрібна пряма мова самого глави цього самого Білого дому. Втім, коментар Левітт ми теж використаємо, але згодом.
Поки що давайте роздивимося цей "план", за яким стоїть не стільки Трамп, скільки головний невдаха 2025 року Стів Віткофф. І спробуємо уявити його реалістичність із точки зору обох сторін російсько-українського конфлікту.
Мінуси для України
Звісна річ, за гарячими слідами цей план назвали капітуляцією України. До певної міри це так і є. Як мінімум в одній частині театру воєнних дій – на Донеччині. Бо, згідно із цим планом, увесь Донбас, тобто всі дві області України, Донецька і Луганська, повністю відходять під фактичний контроль Росії. Це обізвали такою собі буферною зоною, але під контролем саме агресора, що уже саме по собі не є ніяким "буфером", погодьтеся.
Але "фактичний контроль Росії" означає, що українська армія має без бою здати не тільки Покровськ і Мирноград, а і Краматорськ зі Слов’янськом. Ось це і є – справжня капітуляція. І для України, і для її нинішньої влади. Бо ж очевидно, що після такого кроку жоден другий термін Володимиру Зеленському уже не світитиме за жодних умов.
Хоча б тому, що його попередник, ухвалюючи і перші, і другі Мінські угоди, жодних територій без бою не здавав. Тоді, 2014 і 2015-го, війна зупинялася на лінії фронту. Куди дійшли / відійшли – там і стоїмо. А зараз Україні пропонується просто взяти і віддати свою територію. Спровокувавши при цьому ще й масову міграцію. На таке українська влада, якщо вона хоча б трохи при пам’яті, не може піти за будь-яких умов.
Та і, питається, навіщо, якщо в нинішніх умовах, так, важких, непростих і кривавих, але ці території Росія не може захопити. Так, війна триває, гинуть люди, але Краматорськ і Слов’янськ залишаються українськими. "План США" зупинить війну, перестануть гинути люди? А отут ще одне дуже цікаве питання.
Відсутність гарантій
Він-то, може, і зупинить війну. Але – де гарантії того, що Росія через місяць чи рік її не відновить? Де гарантії неповторення і непродовження? Де той ключовий механізм, який СПРАВДІ зупинить усі можливі агресивні наміри Кремля?
Формально – вони в цьому плані є. Але фактично – їх не існує. Бо так, як вони виписані – відновлення санкцій, повторний виліт Росії із Великої вісімки – це ніякі не гарантії. Це "Будапешт 2.0". Ок, відновлять санкції. Так вони і зараз є. Зупинило це Росію? Ні. Вона продовжує вести війну в ситуації, коли її власна економіка вже не в кризі, вона уже в справжнісінькій катастрофі. І це Путіна не зупиняє.
Чому ж тоді це має зупинити його тоді, за рік-два? Особливо коли економіка оживе після зняття санкцій і буде однозначно в кращому вигляді, ніж у листопаді-жовтні 2025-го (не кажучи вже про січень-лютий 2026-го)? Тому, що Трамп чи Віткофф так хочуть чи так бачать? Ну, тоді звісно.
А якщо серйозно, то єдиною реальною гарантією були б війська НАТО чи США у цій самій буферній зоні. Та військ НАТО (як і НАТО загалом) на території України в цій угоді немає. Значить, і жодних реальних гарантій безпеки в ній – не-ма-є.
На цьому з українського боку на "плані США" можна ставити крапку. Керолайн Левітт, з якої ми починали цю статтю, заявила, мовляв, обидва учасники конфлікту отримають більше, ніж віддадуть. Як ми бачимо, щодо України це твердження уже брехливе, бо, віддавши незавойовану Росією частину Донбасу, ми не отримаємо нічого. Крім грошей, які жодним чином не захистять нас від повторної агресії Кремля.
Поразки Путіна
Але і з російською стороною все не так райдужно, як здається на перший погляд. Для початку звернемо увагу на дві частково захоплені агресором області України, війна на території яких прийшла лише 2022-го. Це Запорізька і Херсонська області.
"План США" тут якраз пропонує зупинитися на лінії фронту. Тобто – Кремль має визнати, що Запоріжжя і Херсон, адміністративні центри Запорізької і Херсонської областей, не є такими. Пам’ятаєте ті заяви 2022-го, що "Росія в Херсоні назавжди"? А хто це говорив? Правильно, і Володимир Путін також. Тож фактично йому пропонується визнати свою локальну, але поразку.
Та є і глобальна поразка – це визнання існування суверенної і незалежної від Кремля України. Так, у позаблоковому статусі, так, із фактичною втратою територій. Але – будемо чесними, Путіну потрібен не Покровськ, Мирноград, Краматорськ чи навіть Запоріжжя. Путіну потрібна вся Україна. Це ясно і очевидно всім, окрім Стіва Віткоффа, у якого навіть генетична пам’ять предків відключилася, злякавшись його бездарності. (Віткофф, тобто Вітьков, нагадаємо – нащадок євреїв, які утекли з Російської імперії. Як думаєте, від якого життя вони тікали аж за океан? Отож-бо й воно, що від того, яке у західні мови зайшло без перекладу, простим і страшним словом pogrom).
А ця угода фактично вимагає від Путіна вдовольнитися навіть не половиною, навіть не чвертю України (причому якщо говорити не про території, а про людей, то все значно гірше, бо навіть ті, хто, в принципі, є проросійськими українцями, тікають чомусь на Галичину, а не в Росію; мій тато днями зустрів таку колишню маріупольчанку в супермаркеті у себе на районі). А якимось огризком, непридатним ні для чого – зусиллями самої Росії непридатним, між іншим, але це уже питання номер шістнадцять, принаймні, для самого Кремля.
Фактично єдиним реальним плюсом для Путіна тут є можливість передишки. Але ця зупинка водночас є і серйозним мінусом, бо така "перемога" тільки посилить антипутінські настрої, причому з обох боків, як ультранаціоналістичної, так і ліберальної. І хтозна, чи не обернеться усе такою внутрішньо російською турбулентністю, порівняно із якою санкції виявляться дитячою грою в панаса.
Словом, і Росії така угода не є вигідною. Можливо, дещо вигіднішою, ніж Україні, але загалом це ситуація "анти-Левітт" – тобто насправді обидві сторони конфлікту більше втрачають, ніж отримують. Висновок? Він простий. Політиці, особливо такій, треба вчитися роками, десятиліттями. А не думати, що я зараз придумаю якийсь неймовірно хитрий план – і всі на нього купляться.
До речі, подивіться на Близькій Схід, спецпредставником з якого формально є той самий Віткофф. Дуже там, у Газі, спрацював американський план? Та він зупинився уже на 2 (другому) пункті – роззброєння ХАМАСа. От вам і показник геополітичної зрілості нинішньої американської влади, яка створює плани, що нікому не потрібні та не втілюються у життя. А Стів Віткофф, за великим рахунком, має зникнути у ганебній безвісті буття – такою провальною і нещасною виглядає його миротворча діяльність, де б він за неї не брався.