Російські окупанти, попри продовження війни "на землі", це в основному південний схід (Дніпропетровська, Донецька та Запорізька області), продовжують активно використовувати й інші варіанти агресії проти України. Одним із варіантів є продовження повітряних ударів – як по тилових містах, так і по військових об’єктах. Серед таких об’єктів чи не "найпопулярнішими" є навчальні центри Збройних сил України, в яких проходять процес базової загальної військової підготовки мобілізовані громадяни.
Удари по навчальних центрах ЗСУ
24 вересня під удар російських "Іскандерів" потрапив один із таких центрів. У Сухопутних військах ЗСУ заявили про "територію одного з навчальних підрозділів", та на неофіційному рівні відразу ж стало відомо, що йдеться про об’єкт у прикордонній Чернігівській області.
Такі удари – аж ніяк не рідкість у нинішній, повномасштабній фазі російсько-української війни. Ще навесні 2022 року росіяни здійснювали удари по таких об’єктах, зокрема, у травні того року прилетіло в район селища Десна на тій же Чернігівщини, поруч із яким розташований відомий 169-й навчальний центр "Десна" ЗСУ.
Були удари і по інших подібних об’єктах, зокрема, 1 червня 2025 року був завданий удар по навчальному центру на Дніпропетровщині, неподалік від міста Самар. То був другий удар по цьому полігону протягом кількох місяців, тож після червневої атаки командувач Сухопутних військ ЗСУ Михайло Драпатий заявив про йде з посади, бо не зміг убезпечити своїх підопічних на цих об’єктах. Це був гідний вчинок, до якого призвели негідні дії інших людей, про які можна здогадуватися з фрази Драпатого про те, що "я не зміг у повній мірі забезпечити виконання своїх наказів, не дотиснув, не переконав, не змінив ставлення до людини в строю". Але чи достатньо було такого кроку – і чому ми продовжуємо втрачати людей ще до потрапляння їх на фронт? І головне – як уникнути цих невиправданих втрат?
Чому все завершується жертвами
Народний депутат Роман Костенко, який обіймає посаду секретаря Комітету Верховної Ради з питань національної безпеки, оборони та розвідки, а також безпосередньо брав участь у військових діях, зокрема в Миколаївській області, коментуючи удар по НЦ на Чернігівщині, звернув увагу на купу проблем, які потенційно і призводять до подібних атак.
Тут і ігнорування командирами повітряної тривоги. І ігнорування російських розвідувальних дронів – Костенко нагадав про історію, коли один із командирів ППО взагалі не давав команду на збиття безпілотника, а потім, після його розвідувальних дій, на об’єкт прилітали російські ракети.
Але усе це, на нашу думку, другорядні, тактичні проблеми і причини. Основною ж причиною, причиною стратегічної важливості можна назвати те, що навчальні центри, полігони розташовані у прикордонних (Чернігівщина та Сумщина) чи прифронтових (Дніпропетровщина) регіонах. Тобто, говорячи з технічного боку цього питання – на такій відстані від дислокації російських військ, що це дозволяє їм бити балістичними ракетами, а це перш за все "Іскандери".
Відстань проти "Іскандерів"
Але "Іскандери" долітають далеко не у всі українські регіони. Недаремно ж для атак по західних регіонах, зокрема, по Старокостянтинову чи Івано-Франківську, росіяни використовують дуже дорогі "Кинджали", яких у них не дуже багато. Тож таких ударів дуже і дуже небагато, особливо на четвертий рік повномасштабної війни. "Іскандери" ж країна-агресор мало того що виробляє сама, так ще й купує у північнокорейських союзників.
До того ж, важливим є фактор відстані. У деяких випадках часу на те, щоб сховатися в укриття чи роззосередитися так, аби не потрапити під удар балістики, між сигналом повітряної тривоги та прильотом ракети просто немає. Усе це уже не просто говорить, а кричить про те, що навчальні підрозділи потрібно перебазувати у західні регіони країни. До того ж, вони там і є, зокрема, легендарний Яворівський полігон.
Так, звісно, були удари і по Яворову. Але, по-перше, вони фактично завершилися ще 2022 року – не в останню чергу тому, що це дуже далеко для ефективного удару усіма іншими видами зброї, крім "Кинджалів", а таких ракет країна-агресор має не так багато, аби використовувати їх постійно. А по-друге, за бажання можна створити нові чи відновити старі військові об’єкти, яких вистачає на Заході.
Тож рано чи пізно, а це питання військовому командуванню та цивільній владі доведеться вирішувати. Доведеться тому, що Росія не відмовиться від таких атак. А не відмовиться вона тому, що удари по навчальних центрах є дуже ефективними, є фактично подвійними ударами – і завдають Україні серйозної шкоди.
Чому Росія буде і надалі бити по НЦ ЗСУ
По-перше, це безпосередній збиток Збройним силам України. Говорячи цинічно-технічно, ворог знищує українських військовослужбовців, які ще навіть не вступили в бій. Тобто – громадянин був мобілізований, на нього витрачають ресурс (зокрема, і фінансовий), а він гине, не принісши ЗСУ і держави жодної користі на чи біля лінії фронту. Виходить, що ефективність мобілізації таких загиблих – нульова. І доводиться замінювати цих людей іншими – яких теж можуть убити прямо в навчальних центрах. От і виходить, що мобілізація триває, а до фронту частина людей просто не доходить.
По-друге, удари по навчальних центрах – це потужний пропагандистський фактор для проросійських сил тут, в Україні. Бо і так мобілізація до лав ЗСУ в 2025 році усе частіше стикається із мовчазним опором, а іноді, як у випадку з Калушем, про який (випадок) ми нещодавно писали. А тут ще й смерті прямо у навчальних центрах. Причому ракети не розбирають, кого вони убивають – тих, хто піде на фронт і з певною імовірністю через деякий час загине там, чи тих, хто після БЗВП у навчальному центрі відправиться у тиловий підрозділ і буде служити у відносній безпеці.
Звісна річ, наслідки таких ударів проросійські пропагандисти в українських соцмережах обов’язково подадуть у потрібному їм форматі – мовляв, ви відпускаєте своїх чоловіків / дітей, навіть придатних до служби у тилових підрозділах, а вони, бачте, все одно гинуть, бо командування не дбає про їхню безпеку (що, як казав той же Костенко, частково і правда, зокрема, на низовому рівні). Звісно ж, після такої пропаганди, замішаної на реальних жертвах, популярність мобілізації, м’яко кажучи, не зростатиме.
Тож перенесення процесу БЗВП і взагалі підготовки військовослужбовців ЗСУ у західні регіони, максимально безпечні від російських повітряних ударів ("Іскандери" туди не долетять, а "Кинджали" якщо і долетять, то, по-перше, значно рідше, ніж "Іскандери" по прикордонних регіонах, а по-друге – все-таки з трохи більшим запасом часу, якого вистачить для убезпечення військовослужбовців), назрів і перезрів. І це потрібно не тільки для того, аби не втрачати уже мобілізованих – а і щоб мати можливість набирати нових, не перетворюючи процес мобілізації на громадянське протистояння із власним же суспільством.
Чого російський режим, будемо відвертими, прагне зараз чи не найбільше. То навіщо ж давати йому в руки такі зручні й ефективні важелі?