Кожна смерть – це безумовна трагедія. Але я чогось не розумію. У нас війна. І кожен день на фронті гинуть десятки, а іноді і сотні людей. Кожен день. Але чомусь день жалоби у місті трапляється тоді, коли до них додаються цивільні.
Я не розумію, чому так? І не знаю, чи не проводить це невидиму стіну, між тими хто на фронті (тими самими цивільними, що змушені були вдягнути військову форму) і тими, хто в тилу. Чи не займаємось ми самообманом, створюючи ще один привід ігнорувати війну. Яка не є трагедією кожен день, а стає нею тільки тоді, коли ворожа ракета долітає до тилового міста.
То тил окремо, фронт окремо? Чи як? Ми в тилу живемо занадто добре як для такої війни. Люди активно їздять у відпустки, зарплати зростають (так так, багатьом це не подобається, але це тупо факт), кар'єри йдуть в гору.
Замість введення додаткових мит на преміум імпорт ми споглядаємо за тисячами нових дорогих преміум авто на наших дорогах.
Футбольні матчі і концерти тривають. І це відбувається паралельно із щоденною трагедією на фронті. Це можливо завдяки тому, що на фронті люди віддають найдорожче, що в них є, а коллективний Захід завалює Україну грошима, створюючи тут економічне диво.
І це не означає, що люди в тилу мають змушувати себе страждати і відмовлятися жити. Ні. Але треба розуміти, що це створює іллюзію мирного життя.
І іллюззію, що війна далеко. А потім прилітає ракета і в місті день жалоби. Ніби щоденна трагедія війни цього міста не стосується.
Пастка доброго життя під час війни затягує. Але це небезпечно. Тому що війна поряд. Тому що бажання Путіна захопити всю Україну нікуди не поділось. І створювати додаткову стіну між фронтом (який десь далеко) і тилом (що живе життя) якось не розумно. Особливо на тлі постійних проблем з мобілізацією, які виникають в тому числі тому, що більшість людей хоче жити те саме прекрасне життя в тилу, а не перетворюватись із цивільних у військових.
Тому я просто не розумію, чому в Києві сьогодні день жалоби. Чи не розумію, чому він тоді тільки сьогодні. Але це якось лицемірно. І якось не чесно.