В Україні продовжується повномасштабна війна. А це означає, що продовжується воєнний стан, загальна мобілізація – і усі обмеження, пов’язані із цими процесами. Зокрема, заборона на перетин державного кордону України (у напрямку виїзду). Та влада вирішила дещо підкоригувати одне із правил воєнних часів – і наштовхнулася на не дуже позитивну реакцію як опозиції, так і суспільства.
Так в 21 чи 22 роки?
Йдеться про дозвіл виїжджати з України військовозобов’язаним громадянам віком до... Власне, уже навіть тут виникла проблема. Бо спочатку постійний представник Кабінету міністрів України при Верховній Раді Тарас Мельничук, коментуючи ідею президента Володимира Зеленського про відкриття кордонів для молоді, написав про те, що право безперешкодного виїзду за кордон отримають громадяни "22 включно".
Згодом ще з’ясувалося, що формула "18-22" стосується тих громадян, які уже відзначили 18-річчя, але ще не мають 22-х років. Власне кажучи, це було і так зрозуміло, принаймні, кожному, хто має повну середню освіту і розуміє українську мову – "від 18 до 22" саме і означає, що верхня межа для цього вікового проміжку є день, коли громадянину виповнюється 22 роки.
Навіщо Мельничуку потрібне було це уточнення – не дуже зрозуміло. Можна припустити, що він помилися. Але є й інша версія. Коли ідея підняття завіси на кордонах України тільки з’явилася, багато хто сприйняв її як дозвіл українським студентам, що вступили в 17 років у іноземні виші – повертаючись додому на канікули, виїжджати на навчання. Саме тому майбутнє нововведення розцінювали саме так – 17+5=22, тож 22-річні ще навчатимуться у вишах, закінчуватимуть навчання, тому і для них кордон має бути відкритим. Втім, усе це лише домисли.
Навіщо ще й військово-обліковий документ?
Інша проблема, точніше, непорозуміння виникло із самим процесом виїзду для майбутньої привілейованої частини українського суспільства. У Державній прикордонній службі України заявили, що для виїзду за кордон після набуття чинності постановою КМУ (яку, за словами опозиційного нардепа Олексія Гончаренка, уже ще дописували навіть після голосування в уряді) громадяни категорії 18-22 повинні мати при собі військово-обліковий документ.
Не дуже зрозуміло, навіщо потрібна така вимога. Як відомо, українські громадяни, що перебувають на військовому обліку, з 16/17 до 25 років мають статус призовника (існують винятки, але вони лише підтверджують правило) і не підлягають мобілізації. І до сьогодні 17-річні українці, які уже взяті на військовий облік, але ще не стали повнолітніми громадянами – для виїзду за кордон повинні надати лише закордонний паспорт. Жодних військово-облікових документів від них ніхто не вимагає.
Навіщо вимагати від 19-річного призовника документ, який від призовника 17-річного ніхто не вимагав? Логіки в такому кроці не прослідковується. Зате відкривається величезний простір для маніпуляції. Наприклад, відразу з’явилася версія про те, що такі громадяни будуть добровільно чи не дуже переведені в іншу категорію, з "призовників" у "військовозобов’язані". І, відповідно, можуть бути мобілізовані.
Чим передпенсіонери корисніші за молодь?
Власне кажучи, усе це – деталі, з якими ще доведеться розібратися. І, скоріш за все, вони будуть уточнені й зарегульовані. А от стратегічне питання – навіщо взагалі уся ця історія – схоже, залишиться без відповіді.
А питання це насправді не одне. Скажімо, якщо підійти з боку комплектування армії. Навіщо випускати за кордон 20-21-річних громадян, частина (можливо, більша) з яких просто не повернеться на батьківщину, аби в 25 років не бути мобілізованими – і при цьому тягнути в армію 55-59-річних чоловіків? Цілком очевидно, що чоловіки віком 50+ в українських умовах є значно менш придатними до військової служби. Крім того, ця категорія уже має певні зобов’язання – скажімо, робочі, сімейні і т. ін. Таким чином, висмикуючи цих громадян, держава завдає удару по власній економіці.
Звісно, молодь – це майбутнє нашої країни. Але, по-перше, цього майбутнього може і не бути. Ми живемо в такій ситуації, коли доля України на десятиліття, на століття уперед вирішується саме тут і зараз – в 2025-му, можливо, ще кількох наступних роках. Якщо ця доля вирішиться не на користь України – що державі, суспільству з того, що вони зберегли молодь? Для кого, для якої країни, для якого режиму вони їх збережуть? Очевидно, що в разі поразки України – для чужої.
По-друге, як уже було сказано – частина молоді не повернеться до України, це цілком очевидно. Тобто мобілізувати їх в 25 років буде неможливо. Таким чином, якщо говорити цинічно і практично, Україна втрачає одночасно і сьогоднішній, і завтрашній потенціал.
Єдиний логічний – і дещо конспірологічний – висновок із цієї історії є наступний. Українська влада вважає, що повномасштабна війна з усіма обмеженнями воєнного стану не продовжиться довше двох-трьох років. Тож коли нинішні 21-річні досягатимуть 25-річного віку – їх уже не потрібно буде мобілізувати, і вони спокійно повернуться на батьківщину. Хоча навіть це не факт – ми бачимо, як жінки, яких ніхто не мобілізує, не поспішають повертатися в Україну, навіть у ті регіони, де повітряна тривога звучить усе рідше і рідше (і удар по Мукачеву тут не має збивати нас із пантелику – це був удар по конкретному промисловому об’єкту, бо очевидно, що використовувати такі дорогі ракети, як "Кинджал", для того, аби зруйнувати житловий будинок десь на Закарпатті, росіяни уже не можуть собі дозволити; бити по цивільних у прифронтових регіонах – так, але там використовується значно дешевша зброя).
Ми вже писали про те, що уся ця ідея виглядає як спроба перетягнути на свій бік молодь, що була однією із основних рушійних сил "картонкового протесту". Ну, чи хоча б витіснити її з України. Схоже, практична сторона цього питання, користь для держави і суспільства – тут не дуже прораховані. Або ми (як і увесь світ) чогось не знаємо. Але поки що виглядає саме так, що це лише ситуативна реакція на позицію частини електорату. І не більше.