Дізнавшись про інвалідність роботодавець кинув слухавку
Студент Київського національного університету ім. Т. Шевченко Андрій Голопапа в перші дні повномасштабної війни пішов добровольцем. На той момент хлопцеві було всього 18 років. Андрій записали до 101 бригади охороняти Генеральний Штаб Збройних сил України, а у вересні 2022 року його підрозділ перекинули в Донецьку область. Там хлопець брав участь у ряді боїв, але одного разу потрапив під мінометний обстріл в результаті чого отримав поранення і позбувся частини лівої ноги, та отримав II групу інвалідності. Подія стала для Андрія важким ударом, проте завдяки підтримці рідних і перш за все дружини, йому поступово вдалося звикнути до реалій нового життя.
Однією з найважливіших потреб ветеранів Андрій називає можливість заробляти. Щомісячна пенсія у хлопця становить 23 тис. грн, що значно вище ніж у інших категорій вразливих громадян, однак і цієї суми молодій сім'ї не вистачало на проживання в орендованій квартирі у Києві. Звільнившись зі служби, Андрій пройшов навчання з управління агродронами, після чого почав шукати роботу.
"Двоє роботодавців відразу відмовили, коли дізналися про моє поранення. Один кинув слухавку телефону, інший сказав, що передзвонить, але так і не передзвонив. Я все-таки знайшов роботу, проте у подальшому там повністю проігнорували умови нашої домовленості. Я повідомив, що не можу переносити важкі речі і також маю обмеження за часом роботи через протез. Роботодавець погодився і запевнив, що у мене буде помічник, який буде виконувати важку роботу. Але перше ж замовлення, і мене з іншим співробітником відправляють на об'єкт, де ми всю ніч змушені були тягати двадцятикілограмові акумулятори, столітрові бочки. По поверненню я відразу ж написав заяву на звільнення. Я вже мовчу про те, що нам не було надано засобів захисту – ні респіраторів, ні рукавичок", – розповів Андрій RegioNews.
Наявність роботи для ветеранів, це не лише рішення фінансових труднощів, а й можливість швидше адаптуватися до нового для себе життя. Ілюстрацією цьому є приклад військовослужбовця 24 окремої механізованої бригади Петра Буряка. До війни чоловік працював далекобійником, побував у кількох десятках країн. Одного разу під час виконання бойового завдання Петро підірвався на протитанковій міні і позбувся обох ніг. Чоловік розумів, що працювати далекобійником його ніхто не візьме, і щоб не впасти в депресію вирішив присвятити себе волонтерській допомозі побратимам, створивши благодійний фонд "Незламні воїни". Наразі все необхідне Петро доставляє військовослужбовцям на мікроавтобусі, яким сам і керує.
"На жаль, не всі ветерани, які отримали тяжкі поранення, можуть знайти в собі сили займатися активною діяльністю. Багато впадають в депресію, починають зловживати алкоголем. Тому державі необхідно показати, що вона турбується про ветеранів, а це можна досягти, надавши їм в першу чергу допомогу в працевлаштуванні", – розповів нашим журналістам ветеран.
Потрібно відзначити, що влада і бізнес вводять певні програми допомоги з працевлаштуванням для ветеранів з інвалідністю. Наприклад, навчання IT, а також безкоштовні ваучери на навчання новим професіям. Крім того в деяких областях функціонують спеціалізовані автошколи МВС, де ветерани з інвалідністю можуть пройти безкоштовне навчання на спеціально обладнаних автомобілях. Також роботодавцям держава виплачує компенсації за облаштування інклюзивних робочих місць для ветеранів з I і II групою інвалідності в розмірі 15 і 10 мінімальних зарплат відповідно. Але як показує практика, ці та інші заходи підтримки носять скоріше розрізнений характер, не спостерігається повноцінного залучення ветеранів до економічної системи.
Змушені боротися за свої інтереси
Ще однією найважливішою потребою ветеранів є сприяння в їх соціалізації. Справитися з депресією може допомогти впровадження програм підтримки – від спортивних змагань, до просвітницької роботи в госпіталях і центрах реабілітації та ін. На цей рахунок цікаво послухати точку зору ветерана, спортсмена, володаря золотої та срібної медалі на змаганнях Air Force в США, учасника по встановленню командного світового рекорду по стронгмену на міжнародному спортивному фестивалі в Мадриді – Артема Погорілого.
У якості добровольця Артем ще в жовтні 2022 року потрапив під обстріл на Донецькому напрямку, отримав поранення лівої ноги, яку довелося ампутувати. У коментарі RegioNews ветеран розповів, що перший час перебував у глибокій депресії. Одного разу до них в госпіталь завітав ветеран АТО, Уповноважений президента з реабілітації військових Вадим Свириденко, у якого не було обох кистей і стоп. При цьому сам Вадим спілкувався з ветеранами з оптимізмом і на позитиві. Це стало для Артема серйозним мотивуючим фактором. З тих пір ветеран не тільки активно зайнявся спортом, яким займався і до війни, але став залучати до цього інших військових з інвалідністю. У той же час Артем вказує на системні труднощі в цьому питанні, і однією з серйозних перешкод є недостатня інформативність.
У Полтаві, каже Артем, у благодійних заходах або розіграші грантів беруть участь переважно одні й ті ж ветерани. І це попри широке висвітлення подій в соцмережах і зусиллях самих військовослужбовців, які постійно залучають бійців з госпіталів і центрів реабілітації. На думку Артема, в плані інформування місцевій владі і державі слід більше брати участі, сприяти із залученням ЗМІ, залучати відповідні служби. І тут проявляється ще одна обставина – недостатня зацікавленість влади.
"Ми серйозно займаємося різними видами адаптивного спорту для ветеранів, так ось, нам жодного разу від влади нашого міста не були відкриті двері. Все вибиваємо власними силами. При цьому знаємо, що кошти на подібні цілі є, але їх, чомусь, не дуже хочуть виділяти. Так, заходи для ветеранів проводяться, але, на мою думку, в основному це популізм – сфотографувалися і все. Ми, звичайно, поступово продавлюємо ситуацію, але краще якщо був би двосторонній діалог", – зазначив ветеран.
Ще однією серйозною перешкодою є бюрократія і випадки свавілля. Найяскравішим прикладом того є ситуації, коли ветерану помилково або навмисно занижують групу інвалідності, що впливає на розмір пенсії. Один з тих, хто постійно говорить про дану проблему – ветеран Дмитро Олійник, який брав участь в обороні Харкова в перші дні повномасштабної війни. Тоді хлопець отримав тяжке поранення ноги, переніс 15 операцій. Кінцівку в результаті вдалося врятувати, але вона стала недієздатною будучи по суті біопротезом. Дмитро багато місяців домагався аби йому призначили II групу, проте глава місцевої медико-соціальної експертної комісії (МСЕК) призначила III групу, заявивши, що для II групи ногу нібито потрібно було ампутувати. Про це Дмитро написав у Facebook. В результаті бійцю таки вдалося домогтися II групи. Водночас несправедливість, що сталася, глибоко вплинула на ветерана.
"Після власної боротьби з корумпованим МСЕК я дав собі слово: допомагати тяжкопораненим воїнам", – зазначив він у соціальній мережі. Ветеран створив громадську організацію "Майбутнє ветеранів" де допомагає військовослужбовцям, які були несправедливо позбавлені групи інвалідності через заниження їх поранень. На даному етапі Дмитро зумів допомогти вже 20 військовослужбовцям.
Випадки зі зниженням групи інвалідності не єдиний системний прокол. Через те що в наказі Мінрозвитку України дата, після якої стало неможливим захищати Маріуполь, значилося 4 березня 2022 року, хоча бойові дії в місті тривали до 20 травня 2022 року, багато місцевих жителів були позбавлені можливості отримати статус особи з інвалідністю внаслідок війни. А це підвищені виплати. І тільки після того як скандал вийшов на публічну площину Мінрозвитку в кінці квітня 2025 року оновило список територій, на яких ведуться (велися) бойові дії, або тимчасово окупованих РФ, і змінило дату ведення бойових дій в Маріуполі на 20 травня.
"Нам також важко"
Ставлення в суспільстві – одна з чутливих тем стосовно повернення бійців до цивільного життя, якій також потрібно приділяти велику увагу. Поряд з підтримкою військовослужбовців більшою частиною населення, мають місце випадки нерозуміння, а, часом, несхвалення з боку частини громадян, про що відзначали всі наші співрозмовники. Артем Погорілий каже, що неодноразово помічав випадки, коли перехожі відходили в інший бік або відверталися від людини в "пікселі" або "мультику".
"Я думав, що коли повернуся, то подяка суспільства до людей які їх захищають буде ще більшою. Але якось суспільство трохи віддаляється. Один співрозмовник мені якось сказав, що тобі, мовляв, пощастило, що не на війні. Так, пощастило. Шкода, правда, що без ноги залишився. І подібних неймовірних фраз вистачає, можна навіть рейтинг складати", – розповів Артем. При цьому ветеран вважає, що випадки несхвалення проявляються у невеликої кількості громадян, здебільшого тих, у кого спілкування з людьми дотичних до армії зведено до мінімуму.
Андрій Голопапа знає чимало випадків, коли ветерани з інвалідністю мають неприємні розмови з громадянами в громадських місцях. Хлопець сам зіткнувся з подібним у столичному метро.
"Я сидів у вагоні і мене матуся з дитиною почала зганяти, мовляв, чому я сиджу, а не поступлюся місцем дитині. Бабуся цієї дитини взагалі говорила, що я хворий на голову. При цьому вони бачили що я військовий, що з протезом. Вже на виході, бабуся вибачилася, але осад все ж лишився", – каже Андрій.
Ставлення в суспільстві хлопець вважає найважливішим фактором, саме тому він систематично проводить лекції на яких розповідає про комунікації військових та цивільних.
Один з наших співрозмовників, військовослужбовець з Селидового Донецької області, інвалід II групи на ім'я Олексій (попросив не називати прізвище) закликає громадян з повагою ставитися до ветеранів.
"Мені часто доводиться чути від людей, що я контужений, що у мене дах не на місці. Хтось своє несхвалення висловлює поглядом, поведінкою, хто сміливіше може і в очі висловити. При цьому не всі усвідомлюють, що ми теж люди, нам теж важко. Багатьом складно зрозуміти, через які жахи нам довелося пройти, коли чи не кожен день у тебе спливають спогади про загиблих товаришів. З цим дуже складно жити. На жаль, є ті, хто цього не розуміє, та й не хоче зрозуміти", – підсумував Олексій. На думку ветеранів, вплинути на ситуацію можна за допомогою системної інформованості населення з боку держави. Але саме з відсутністю всебічного підходу і криються основні труднощі підтримки ветеранів, про які ми розповімо нижче.
Замість "соціальної голки" – створення можливостей
На думку ветеранів, наріжним каменем в їх адаптації, крім соцпідтримки, повинна стати також можливість їх участі в розвитку суспільства. Артем Погорілий впевнений, що не можна просто саджати ветерана на "соціальну голку", обмежуючись лише виплатою пенсій, що в підсумку призведе до перевантаження соціальної системи. Потрібно залучати людей в економічну сферу, створювати умови. З урахуванням великих демографічних труднощів і масового виїзду населення за кордон, саме ветерани, вважає Артем, можуть стати тією серйозною підмогою в економіці незалежно від ступеня поранення та інвалідності.
"Людина може мати серйозні фізичні вади, при цьому мати не аби який розум і знаннями, що з урахуванням розвитку комп'ютерних технологій значно розширить її можливості. Тому ветеранам з інвалідністю необхідно створювати відповідні умови підтримки, щоб їх підтримувати і направляти на розвиток і благо суспільства, держави", – підсумував він.
При цьому подібні ініціативи будуть нежиттєздатні, якщо система буде ігнорувати гострі потреби громадян. Розповідаючи про завдання, які стоять перед його організацією "Майбутнє ветеранів", Дмитро Олійник підкреслив, що його мета не просто надавати підтримку, а брати участь у вибудовуванні системи, в якій ветеран не буде сам на сам із "паперовими каруселями". І найважливішим аспектом Дмитро вважає можливість ветеранів безпосередньо брати участь у розробці та реалізації ветеранської політики. Подібні побажання висловлюють і в інших громадських організаціях підтримки людей з інвалідністю. Директор Вінницького навчально-виробничого підприємства Українського товариства сліпих Костянтин Ільніцький, який 20 років тому втратив зір, впевнений, що у вертикалі влади необхідно збільшити присутність людей з інвалідністю. Він вважає, що тільки людина, яка на власному досвіді знає потреби людей з інвалідністю, може ініціювати необхідні та дієві програми для підтримки таких громадян.
На завершення додамо, що система, яка орієнтована насамперед на всебічну підтримку населення, у підсумку надає величезну мотивацію і впевненість у завтрашній день. І в кінцевому підсумку викликає у людей бажання активно брати участь у відновленні і розвитку своєї країни.