Фотосесія в налакованих до блиску лоферах, у приталеному костюмі блек-тай, у білій сорочечці з вальяжно розстібнутим верхнім гудзичком, у бароковому інтер’єрі, з постановочно-замисленим виразом обличчя, з візерунчастою хусточкою, що галантно визирає з обманки, з руками, розслаблено запханими в кишені штанів, із барбершопною зачіскою й освітленням у кольористиці сепія – це ні не генерал, ні не залізний, ні не політик, ні не кандидат у когось-там.
Суто технологічно: якщо з Залужного ліпитимуть повністю протилежний до воєнного лихоліття лакшері-типаж імпортного франта з діямантовими запонками, урочистими смокінгами, безпідставною задумою в стилі "повна голова думок", з елементами недоречної розкоші та англо-саксонського гедонізму – то кампанію можна згортати на самому старті. Вона різко антагонізує з усіма стійкими стереотипами, пов’язаними з цим прізвищем, і без того роздутим та гіперболізованим.
Усе мимо.
Народ, який завдяки своїй бурхливій уяві від безвиході возвів порожнє місце на перше місце всіх рейтингів, усе, чого потребує від лондонського денді – аби той замість того, щоби писати нудні й вилизані лонгріди з набором штампових банальностей, нарешті відкрив рот і відкрито висловився щодо всього наболілого: узурпації влади, авторитарних тенденцій, тотальних розкрадань і тд і тп.
Містер Мовчун мав би нарешті подати свій голос. Бо як нема голосу, як нема власної думки, як нема смілості її публічно висловити – то краще не бавитися в фантики.