Самогубства чи ні
Останнім часом в Російській Федерації почастішали випадки несподіваних смертей топчиновників. Смертей, які називають самогубствами, хоча в це усерйоз навряд чи хтось вірить. Перша, наймасштабніша за кількістю хвиля подібних випадків сталася ще 2022 року, надалі час від часу траплялися подібні події, але щоб доходило до чиновників рівня федерального міністра – таких випадків ще не було.
Отже, 4 липня з балкону 17-го поверху свого будинку на Рубльовці (елітний район Москви) випав віцепрезидент компанії "Транснефть" Андрій Бадалов. До речі, поверх не його – сам Бадалов мав квартиру на 10-му. Як він опинився аж на 17-му, чому стрибнув, якщо стрибнув – ніхто, звісна річ, не пояснював. "Транснефть", до речі, неабияка компанія. Це державна корпорація, яка є монополістом у нафтовій галузі – оператором магістральних нафтопроводів по усій Росії.
7 липня (якщо це справді сталося 7 липня, бо чутки говорять про різне) застрелився Роман Старовойт. Це колишній губернатор Курської області, а на момент самогубства чи то ще чинний міністр транспорту, чи уже відставлений керівник Мінтрансу. І того ж дня, як пишуть російські медіа, помер один із чиновників Міністерства транспорту Росії Олексій Корнійчук.
Як мінімум в історії зі Старовойтом відразу виникла ціла купа питань, з’явилися відверті нестиковки. Та і добровільність останнього польоту Бадалова викликає серйозні сумніви. Ба більше – ресурси, незалежні від Кремля, в принципі уже говорять про те, що це ніякі не самогубства, а вбивства. Чи то пак ліквідації.
Що було 1991 року
Цікаво, що подібна хвиля самогубств / ліквідацій мала місце у Радянському Союзі, у найостанніші місяці його існування. 22 серпня 1991 року, відразу після провалу путчу Державного комітету з надзвичайних ситуацій, застрелився один із головних персонажів ДКНС, міністр внутрішніх справ Борис Пуго. Через два дні, в день проголошення Україною незалежності, знайшли застреленим у робочому кабінеті в Кремлі головний військовий радник президента СРСР Михайла Горбачова, маршал Сергій Ахромєєв, який теж підтримував ДКНС.
Та найцікавіші події сталися дещо згодом. Якщо у самогубствах Пуго і Ахромєєва особливих сумнівів не було, то те, що відбулося далі, – залишається загадкою і досі. 26 серпня, у той момент, коли стало зрозуміло, що Україна відділяється і Радянський Союз приречений, викинувся з вікна своєї квартири на п’ятому поверсі керуючий справами ЦК КПРС Микола Кручина. Керуючий справами – це фактично той персонаж, в руках якого була уся фінансова звітність Комуністичної партії СРСР.
Через півтора місяці, 6 жовтня, так само закінчив життя попередник Кручини на посаді керуючого справами ЦК КПРС Георгій Павлов. Павлов і Кручина по черзі займалися фінансовими питаннями радянських комуністів з 1965 року – тобто усі брежнєвські та пост брежнєвські часи, коли корупція у верхівці КПРС зацвіла буйним цвітом. А 17 жовтня також випав із вікна такий собі Дмитро Лисоволик, який займав дуже цікаву посаду – завідувач сектору США міжнародного відділу ЦК КПРС. Тобто це була людина, через яку проходили усі можливі фінансові справи СРСР в Америці.
От ці три смерті, як вважається, є не такими однозначними і простими, як самогубство того ж таки Пуго. Версії про те, що так верхівка КПРС замітала сліди своїх багатств як в Союзі, так і за кордоном – з’явилися майже відразу і побутують досі. Якихось прямих доказів цього не існує, але самі по собі ці самогубства викликають питання.
Український слід
До чого тут Україна – спитаєте ви? Та до того, що саме проголошення незалежності нашою тоді ще радянською республікою 24 серпня 1991 року (і рішення про референдум, який мав затвердити – і затвердив абсолютною більшістю голосів) – рішення депутатів означало розпад Радянського Союзу.
А розпад СРСР означав, що у Москві зміниться правляча еліта. Якщо при збереженні Союзу, нехай і у якомусь іншому форматі – Союзу Суверенних Держав, як пропонував Горбачов – керівництво мало шанс залишитися на посадах, то повний демонтаж союзних органів управління і фактична заміна їх на російські, єльцинські, означало перехід усіх важелів у зовсім інші руки. Руки, будемо говорити прямо, негативно налаштовані до Горбачова і його команди. Руки, які неодмінно зайнялися б питанням, як його називають у публіцистиці та художній літературі, "золота партії". Імовірно, саме тому почали "викидатися з вікон" Кручина та його колеги, тобто люди, які не стояли на трибуні Мавзолею, але через яких проходили усі гроші КПРС.
2025 рік – ситуація дещо інша, але також пов’язана з Україною. З війною в Україні, якщо бути точним. Війна ця, як тепер відомо уже усім, крім хіба що Володимира Путіна, настільки серйозно поточила економіку Російської Федерації, що уже навіть офіційні особи всерйоз говорять про повномасштабну кризу, яка ось-ось настане (а, значить, насправді вона уже уповні накрила країну-агресора).
І саме тому питання, на які раніше дивилися м’якше і поблажливіше, а іноді взагалі закривали очі, зараз є значно гострішими. Скажімо, ось приклад із 2018 року. Міністра економрозвитку РФ Олексій Улюкаєв отримав тоді вісім років ув’язнення. Причому не за якесь банальне розкрадання бюджетних коштів, ні – за наїзд (у вигляді вимагання хабаря) на самого Ігоря Сєчіна, який формально директор "Роснефти", а фактично один із найнаближеніших до Путіна чиновників. Сєчін з російським диктатором, нагадаємо, з 1991 року. Ніхто інший не має такої довгої історії співпраці з Володимиром Путіним. Сєчін – має. І от на нього наїхав Улюкаєв.
І що? Отримав якісь вісім років, відсидів чотири – і 2022-го уже вийшов на свободу. Тепер ще й головним експертом працює у Фонді економічної політики імені Єгора Гайдара, книжки пише (які видаються, що уже саме по собі показник).
А тут – якийсь Старовойт. Якого спіймали чи то на махінаціях із "зубами дракона" на Курщині, чи то на інших якихось стандартних для російських чиновників історіях із перекладанням федеральних грошей у свою кишеню. І – куля в голову. Чого б то, питається? Ну відсидів би пару років, вийшов би і жив далі. Але ні, зараз із грошима ситуація значно сутужніша, ніж до 2022 року. Кожна копійка на рахунку. І дозволяти людям не із ближнього кола "годуватися" з бюджету стає усе важче і проблем ніше.
Чому Кремль "забув" про Україну
Саме тому російські чиновники і накладають на себе руки. Або на них накладають – хтось інший. Ситуація погіршується – і погіршується через війну в Україні, через опір України, через відчуття неминучої поразки. Як 1991 року, так і 2025-го, Україна руйнує імперію – а руйнування такої держави не може не обійтися без смертей. Недаремно саме в Росії побутує така приказка, як "лес рубят – щепки летят".
Але чому ж в Росії мовчать про "український слід", якщо вони люблять його "знаходити" там, де і близько не могло бути – як у теракті в "Крокус Сіті Холлі"? Імовірно саме тому, що він, цей слід – тут справді є. Але не такий, як хотілося б Кремлю. А описаний нами у цій статті. Слід України, як руйнівника імперії.
Тому Кремль і мовчить про Україну у контексті цих чи то самогубств, чи то ліквідацій. Аби не наштовхнути людей на думку, що причиною і справді є Україна. Війна в Україні. Війна, яка знищує нинішню імперію – як 34 роки тому проголошення Україною незалежності знищило імперію попередню. Росія знову надірвалася на українському питанні. І платить за це життям своїх топчиновників. Поки що лише ним. Але невдовзі ми побачимо ще більшу ціну.