Саміт Організації Північноатлантичного договору в Гаазі очікувався з великою увагою з кількох причин. Тут і дебют нового генерального секретаря НАТО Марка Рютте, причому дебют домашній – підданий короля Віллема-Олександра буквально "позавчора" очолював уряд Королівства Нідерландів. І питання України, в яке планували втрутитися різнопланові й різнопотужні сили. І, звісно ж, Дональд Трамп, поява якого в будь-якій ситуації та в будь-якому стані викликає підвищену увагу, а після успішної атаки американських B-2 Spirit на Іран і поготів. Що ж відбулося у місті, де базуються як уряд, так і король Нідерландів? І чого чекати від наслідків саміту Україні?
Який ти сьогодні, Дональд Трамп?
Почнемо з найяскравішої теми – теми Трампа. Тут варто відзначити такі цікаві моменти. По-перше, те, що саміт Альянсу був повністю підлаштований під президента США, було воістину секретом Полішинеля. Усі все розуміли, особливо після іншого саміту на іншому боці Атлантики – Великої сімки у Канаді. Зганьбитися удруге нікому не хотілося.
Тому і тривалість заходу скоротили, і самого Трампа, будемо говорити прямо, "вилизували" з усіх боків, з яких тільки діставали. Слово "татусь", використане Рютте на адресу 47-го президента США виглядає одночасно і логічно, і ганебно. Втім, європейці змушені танцювати від тієї пічки, з якою ніколи не зрозумієш – гріє вона кімнату чи давно вже вихолонула. Тож доводиться викручуватися навіть іноді за рамками пристойності. Але головне у цьому саміті, звісно ж, не це.
А те, що Дональд Трамп цього разу був досить прихильний до України, що відзначили усі присутні. Та й навіть сам господар Білого дому, зустрівшись із Зеленським, похвалив його, назвав "милим" і взагалі випромінював оптимізм та добро. Хтозна, можливо, поява українського президента у костюмі, нехай і без класичної білої сорочки з краваткою, так вплинула на настрій його американського колеги…
Якщо ж говорити серйозно, то і тон спілкування та коментарів Трампа, і підсумкова декларація, і навіть позиція деяких особливо упертих членів Північноатлантичного альянсу – наприклад, Угорщини, прем’єр якої Віктор Орбан спочатку говорив одне (антиукраїнське), а потім підписував зовсім інше – продемонструвала, що нині 47-й президент США знову на світлій стороні.
Можливо, це стало наслідком того вікопомного удару американських бомбардувальників по іранських ядерних об’єктах, перш за все, по підземному центру у Фордо. Цю подію нам ще доведеться оцінити по заслугах, трохи згодом, бо велике, як відомо, краще бачиться здалеку. Але зрозуміло одне – Захід в особі Сполучених Штатів не просто показав зуби тираніям Сходу (чи не уперше після бомбардування Югославії Слободана Мілошевіча ще наприкінці минулого століття), а зробив це максимально потужно, нахабно і, скоріш за все, ефективно.
Усе це не могли не помітити, наприклад, у Російській Федерації. І якщо офіційної реакції на ту подію особливо і не було, хіба колишній зіцпрезидент Медведєв написав свою класичну лякалку, яку згодом перелякано видалив (про те, що Росія може допомогти Ірану створити ядерну зброю), то неофіційно, на рівні пропагандистів і Z-патріотів, настрої не дуже веселі. Це якщо говорити коротко і м’яко.
Європейські радикали у різному настрої
Не могли не зачепити цю тему і на саміті НАТО. Причому зачепив той політик, який, за великим рахунком, і мав це зробити – побратим, точніше, посестра Трампа по праворадикальному крилу геополітичного спектру, пані прем’єр-міністр Італії Джорджа Мелоні. Її слова про те, що отаку от твердість та рішучість, яку Сполучені Штати показали у ситуації з Іраном, треба б виявити і щодо Сектора Гази та російсько-української війни.
Мелоні, повторимося, це людина одного політичного поля з Трампом. І з Орбаном. І з Фіцо. Можливо, саме тому угорський прем’єр перед підписанням декларації "забув" про свою антиукраїнську риторику, а його словацький колега навіть і не вмикав її у Гаазі. Коли проти цієї позиції відразу обидва головні праворадикали світу – і американський, і італійська, якось трохи незатишно залишитися сам на сам хіба з Орбаном (партія якого, згідно із останніми, червневими соцопитуваннями, програє опозиціонеру Петеру Мадяру уже 15%; а вибори уже буквально за рогом, у квітні наступного року)…
І тут ми виходимо на чисту українську тему. Де, по-перше, відзначимо, що, звісно ж, Spirit’и завтра не полетять зі своїми, вже можна сказати – легендарними 13-тонними бомбами GBU-57 до Росії. Тут і переваги у повітрі у ВПС ЗСУ немає, як у Ізраїлю, і таких двох-трьох конкретних точок. Крім, хіба що, бункера Путіна. Але якщо аятолу Хаменеї залишили в живих, то і російського диктатора чіпати не будуть.
Коли повернення – уже успіх
Втім, після знищення ядерної програми Ірану Сполучені Штати мають цілком законне право – навіть без безпосередніх погроз – говорити з Російською Федерацією з позиції сили. Інша справа, чи говоритимуть. Але навіть якщо риторика конкретного Трампа і не зміниться, то варто згадати другий аспект – це підсумкову декларацію саміту. Де було чітко і прямо вказано про незворотність курсу на вступ України до НАТО. І під цими словами підписалися не тільки Віктор Орбан і Роберт Фіцо, а і Дональд Трамп.
Звісно, якщо згадати часи Джо Байдена, то зараз ми просто повертаємося до них – бо тоді США теж підтримували вступ нашої держави до Альянсу (не миттєвий, як і зараз). Але так вже склалася політична кон’юнктура, що таке повернення до певної точки – це уже успіх України. Чи радше успіх проукраїнської Європи, яка змогла так задобрити Дональда Трампа, що той забув про свої і не тільки свої заяви про те, що Україні нічого робити у НАТО.
Словом, Трамп приїхав у Гаагу в ролі переможця і тріумфатора, отримав свою хвилину (добу) слави і вирішив підтримати Україну. Що не могло не вплинути на позиції двох найантиукраїнських лідерів Євросоюзу. Тож загалом підсумок саміту Альянсу для нас є позитивним. Хоч це і не означає, що війна якимось чином зупиниться чи наблизиться до зупинки / завершення. Але цей процес, як ми вже зрозуміли (наприклад, по "зерновій угоді", яка фактично працює зараз без жодних угод, просто тому, що Україна перемогла Росію на Чорному морі), залежить від сили, а не від угод. От цю силу нам і потрібно показати – з допомогою як західних грошей, де усе цілком непогано, судячи із заяв на саміті, так і з допомогою дипломатичного (і не дуже дипломатичного – це ж все-таки Трамп) тиску на Володимира Путіна. Який, може, і грає роль божевільного, але рано чи пізно його мокнуть носом в сувору реальність. І кому ж це іще зробити, як не такому ж "божевільному" Трампу.
До речі, президент Туреччини Реджеп Ердоган відразу після зустрічі в Гаазі заявив, що американський президент, мовляв, готовий прилетіти до Стамбула на підписання угоди про завершення війни в Україні. Звісно, турецький "султан" любить похизуватися своїми напівміфічними переговірними успіхами, але, схоже, Трамп справді хоче такого кроку. І після Ірану, точніше, після слів, які він сказав особисто Путіну – "мені не потрібна твоя допомога з Іраном, мені потрібна твоя допомога з Росією" – до подібних ердоганівських заяв варто прислухатися трохи уважніше, ніж зазвичай.