Бажання допомогти в критичній ситуації — мотивуючий фактор для багатьох людей, який в свою чергу стимулює суспільство до об'єднання та розвитку. І радує, коли це розуміють управлінці, від дій яких залежать умови життя багатьох людей. Попри упереджене ставлення багатьох українців до представників влади, є чимало управлінців, для яких благо людей є першорядним завданням. І життя показує, що таких людей найбільше можна зустріти серед представників органів місцевого самоврядування, які тривалий час живуть серед своїх земляків і знають їхні труднощі.
Будні прифронтового старости
Почати хотілося б з Павлівського старостинського округу Білопільської громади Сумської області. Даний населений пункт протяжністю 12 км розташований в двох кілометрах від кордону з РФ через що піддавався обстрілу фактично з перших днів повномасштабної війни. З початком "Курської операції" в серпні минулого року село фактично було знищене артилерією і спалене дронами, які розливали запальну суміш. На сьогоднішній день в населеному пункті проживають 25 осіб, які живуть без світла, магазинів і газу, а мобільний зв'язок ловить в одній точці на пагорбі. І все ж мешканці вважають за краще залишатися, нехай і в таких важких умовах, але у себе вдома. Оскільки ніякі служби та волонтери в село через небезпеку обстрілів не їздять, все необхідне людям доставляє глава Павлівського старостинського округу Світлана Федорченко.
"Їдемо разом з чоловіком раз на тиждень. Не доїжджаючи села залишаємо машину і далі йдемо пішки оскільки небезпечно. Якщо раніше били з мінометів, то зараз основна небезпека — дрони. Вони постійно літають над селом і більшу частину будинків спалили саме за допомогою дронів. Потрапляли неодноразово дронами по автомобілях місцевих жителів. Я і сама потрапляла під обстріли. Ще проблема в тому, що мені доводиться заходити до кожного будинку окремо, а це додатковий ризик потрапити під обстріл", — розповіла RegioNews староста села.
Своє рішення їздити до Павлівки попри небезпеку Світлана Федорченко пояснює відповідальністю перед мешканцями.
"Я не можу покинути напризволяще своїх людей бо тоді вони нікому не будуть потрібні. Тому я постійно ризикую, боюся, але продовжую їздити" — розповіла голова села.
Староста не обмежується поїздками до Павлівки. Близько сотні її односельців проживають у найближчому місті Білопілля, яке практично щодня обстрілюється. Проте в місті продовжують працювати держслужби і Світлані Федорченко доводиться постійно пересуватися і допомагати землякам, вирішувати всілякі адміністративні питання.
Сама староста проживає в Сумах, що за 30 км від Білопілля. Жінка з чоловіком покинули село одні з останніх і то після того як їх будинок був пошкоджений через попадання дрона.
"У своєму будинку я проживала до останнього. І тільки коли в селі залишалося 25 осіб вирішили з чоловіком виїхати", — зазначила голова села.
До масового виїзду населення Павлівки в серпні 2024 р старості доводилося вживати ряд складних організаційних заходів пов'язаних із забезпеченням життя населеного пункту — займатися питаннями постачання продовольством, водою, електропостачанням. З числа місцевих жителів Світлана Федорченко організувала бригаду, яка займалася відновленням пошкоджених ліній електропередач після обстрілів. Також на власному транспорті вона неодноразово вивозила поранених жителів у Білопілля, оскільки швидка вже не приїжджала на виклики через небезпеку для життя медиків. Кілька разів староста потрапляла під обстріли. Одного разу місцеві жителі повідомили їй, що після обстрілу "Градом" поранення отримав місцевий житель, який їхав по селу на скутері. Разом з чоловіком і медсестрою Світлана Федорченко приїхала на місце. Під час надання першої допомоги люди помітили, що над ними висить дрон. Ледве їм вдалося затягнути пораненого в авто і трохи від'їхати, як місце, де вони тільки що перебували було накрите мінометним вогнем. Також староста потрапляла під обстріли перебуваючи в сільському фельдшерсько-акушерському пункті, а також в момент спілкування зі знімальною групою одного з каналів, та в момент доставки продовольства в село.
Небажання відчувати себе зрадником
Село Успенівка Гуляйпільської громади Запорізької області розташоване за 13 км від лінії фронту. Через обстріли в населеному пункті зруйновано або пошкоджено до 70% житла. Проте, ситуація не настільки критична як в селі Павлівка. В Успенівку регулярно доставляють продовольство, засоби гігієни, воду. І все ж, попри істотну підтримку благодійників і органів влади, місцевій адміністрації доводиться оперативно вирішувати безліч завдань. Наприклад, забезпечення людей джерелами електроживлення, оскільки Успенівка як і вся громада вже три роки живе без електроенергії. Також гостро стоїть питання забезпечення людей будматеріалами для ремонту пошкоджених будинків, а такаож питання із забезпеченням продовольством, підгузками для маломобільних людей і пенсіонерів та ін.
Староста села Олександр Репетун розповів RegioNews що йому нерідко доводиться щодня їздити до Запоріжжі що за 100 км від села для вирішення гуманітарних питань. При цьому глава села підкреслює, що не всі труднощі він в змозі вирішити оскільки не володіє достатніми ресурсами і повноваженнями.
Людський фактор — це ще одна найважливіша складова роботи старостою в прифронтовому населеному пункті. Адже мало докласти зусиль для вирішення адміністративних завдань, забезпечити жителів всім необхідним, — потрібно ще надавати людям моральну підтримку, володіти вмінням вирішувати виникаючі конфліктні ситуації. Бували випадки, коли староста змушений був відмовляти благодійникам у прийнятті гуманітарної допомоги, оскільки її було замало і видати могли лише обмеженій кількості людей.
"Тоді я пропонував відвезти гуманітарну допомогу в ті населені пункти, де кількість жителів менша ніж в нашому. Звичайно, можна було б гуманітарну допомогу видати частині жителів нашого села, але люди потім запитають, чому одним роздали, а іншим ні? Ми намагаємося не виділяти людей", — зазначив староста.
Олександр Репетун зазначає, що бути керівником прифронтового населеного пункту — непросте завдання, що вимагає багато сил, часу і здоров'я. При цьому залишати посаду він не має наміру так як у противному випадку буде відчувати себе зрадником у відношенны до земляків серед яких він живе фактично все своє життя.
"Я виріс у цьому селі, живу і продовжую працювати. Поки ніхто не плює мені в спину, і це найголовніше. Я вважаю, що в моїй роботі найважливіше — ставитися до людей так, як хочеш, щоб вони ставилися до тебе. Поставити себе на місце людини, яка прийшла за порадою і спробувати допомогти. Не обов'язково виконати те що просять, але хоча б підказати куди звернутися, у кого запитати та підказати тих, хто бував у подібній ситуації", — розповів він.
Одним із знакових проектів села в умовах воєнного часу староста вважає дорогу, яку самостійно побудували місцеві жителі. Через обстріли єдина можливість безпечно виїхати з села — це скористатися ґрунтовими дорогами. Але після рясних опадів "грунтівки" стають непроїзними для транспорту. Тоді місцеві жителі за допомогою техніки за свій рахунок розчистили одну з ґрунтових доріг, на яку поклали пісок, бетонні плити, щебінь, шматки асфальту, відсів — все, що було на території села. Це в підсумку дозволило транспорту заїжджати в село при будь-яких погодних умовах.
Робота під обстрілами
Схожа історія з вирішення інфраструктурних питань в умовах ізоляції трапилась ще в одному селі Білопільської громади Сумської області — Рижівці. Даний населений пункт знаходиться в кілометрі від кордону з Росією, і подібно Павлівці з перших днів війни піддавався обстрілу. Одного разу жителі зіткнулися з тим, що шляхи, по яких вони могли виїхати з села, виявилися не проїзними через струмок що розлився, а інша частина території була замінована. На той момент у селі залишалося до десятка працездатних чоловіків.
Місцевий староста Сергій Анікін запропонував побудувати міст через струмок. Робота була небезпечною, бо по людях відразу відкривався артилерійський і мінометний вогонь. Староста разом з кількома місцевими жителями працювали протягом двох тижнів по дві години на день так як далі починався обстріл. В результаті міст вдалося побудувати, що дозволило відновити сполучення села з районним центром.
Сам Сергій Анікін до початку повномасштабного вторгнення працював головним лісничим району, але згодом жителі Рижівки обрали його старостою, оскільки в умовах війни чоловік активно займався підтримкою односельців. Після того як через обстріли була пошкоджена лінія електропередач, Сергій Анатолійович домовився з бригадою енергетиків і в село вдалося повернути електроенергію. Однак через кілька місяців лінія знову була перебита і на цей раз енергетики навідріз відмовилися їхати через ризик потрапити під обстріл. Тоді староста зібрав жителів і разом з ними спробував відновити електропостачання, втім зробити це без фахівців і необхідних ресурсів жителям села було не під силу.
Нашим журналістам Сергій Анікін розповів, що неодноразово потрапляв під обстріли. Один раз навіть наступив на розтяжку, яку не помітив в траві. На щастя, розтяжка не спрацювала і чоловік а також жінка, що йшла за ним, не постраждали. Навесні минулого року через інтенсивні обстріли Рижівку покинули практично всі жителі і в селі залишалося всього шість осіб. Цим людям староста продовжував возити продовольство, хоча для нього самого це було смертельно небезпечно, так як будь-який чотириколісний транспорт, що їхав до села, піддавався обстрілам. В результаті старості доводилося їздити на мотоциклі або велосипеді.
"Якщо їхати машиною, по ній відразу буде вестися обстріл, може прилетіти FPV-дрон. Якщо ж їхати мопедом, то є промінчик надії, що по ньому стріляти не будуть", - підсумував Сергій Анікін.
Сьогодні з боку представників влади можна почути безліч запальних промов щодо підтримки громадян та які в багатьох випадках закінчуються порожніми словами. І все ж, наведені в матеріалі приклади показують, що є управлінці, які ставлять в пріоритет благополуччя людей, і готові присвячувати цьому свій час здоров'я і навіть життя. Пояснити це можна як особистими якостями конкретної людини, так і бажанням створити умови підтримки людей, спрямовані на спільне виживання і розвиток. Це розуміння знаходить сьогодні все більше сприйняття серед людей, і є високим мотивуючим фактором для створення кращих умов життя і розвитку країни.