Сталося. Українська та американська сторони нарешті узгодили усе, що мали узгодити – і поставили підписи під угодою про корисні копалини. Хоча насправді усе не так просто. Хоча б тому, що угод буде цілих три – і зараз підписали тільки першу, міжурядову, рамкову угоду між Україною та Сполученими Штатами Америки.
Те, що було підписано, – це в основному загальні слова, які, втім, теж дещо важать. Крім того, ці угоди ще мають бути ратифіковані в парламентах обох країн. Недаремно ж після процесу підписання виконавча влада нарешті зволила відреагувати на вимоги влади законодавчої і пообіцяла з’явитися у Верховну Раду з поясненнями, що ж там таке було підписане.
Дві наступні угоди, які ще будуть обговорювати, – це, по-перше, договір між тими структурами, які будуть керувати процесом роботи фонду, а також технічний договір, у якому нарешті буде розписано детально, хто, що, як і де буде видобувати.
Із того, що уже відомо про цю велику американсько-українську угоду – щонайменше частина викликає певні питання. Так, внеском України буде 50% від усіх роялті та ліцензійних платежів за видобуток корисних копалин. Прямо скажемо, немаленька сума, якщо взяти до уваги об’єми цих копалин (а мова не тільки про рідкісноземельні метали, номенклатура, яку охоплює ця угода, перевищує півсотні позицій). Сума, без якої українському бюджету буде непросто – принаймні, на початках.
Крім того, навіть в умовах економічної кризи ті чи інші речі (скажімо, конвертація у валюту) Україні доведеться узгоджувати із партнером, тобто зі Сполученими Штатами. Американська сторона отримує "право першої ночі" на усі можливі проєкти видобутку корисних копалин в Україні – і буде пильно стежити, аби хтось третій не мав вигідніших умов, ніж створений під цю угоду фонд.
Ще один тонкий момент – пункт, згідно із яким угода є вищою за внутрішнє українське законодавством. Як це не крути, а маємо справу із втратою принаймні частини суверенітету. Тож, за іронією долі, те, чим усі ці роки лякали українців проросійські сили, таки відбулося. І, до речі, у нас можуть виникнути проблеми із євроінтеграцією – бо відтепер доведеться додатково узгоджувати ті чи інші міжнародні позиції не тільки з об’єднаною Європою, а і зі Сполученими Штатами. Якими невідомо хто керуватиме. "Невідомо хто" тут невипадкове, бо угода безстрокова, і зупинити її дію можна лише узгодженою позицією обох сторін. Тобто – знову доведеться домовлятися із Білим домом.
Що ж отримує Україна? Звісно ж, головне – це гроші на повоєнну відбудову інфраструктури. Та, по-перше, вони прийдуть далеко не відразу. А по-друге, війна ще не завершилася, тож говорити про відбудову інфраструктури, яка в будь-який момент може бути знову зруйнована, м’яко кажучи, передчасно.
Американська сторона, звісно ж, зараз говорить про те, що відтепер Сполучені Штати кревно зацікавлені у перемозі України, у благополуччі нашої країни і такому іншому. Та не варто забувати, що зацікавленість буває різною. Скажімо, такою, як у часи до Першої світової війни, коли тодішні колоніальні держави активно використовували сировинну базу заморських колоній. Ми, звісно, далекі від думки про те, що Україна перетвориться на колонію США, але настільки потужна пріоритетність саме американської сторони у всіх вказаних в угоді проектах – як не крути, а звужує шанси України на диверсифікацію геополітичних та геоекономічних ризиків.
Один із ключових моментів, який досі до пуття не прояснено – військова допомога Україні. Обіцяють, що вона буде – але відразу виникає питання, наскільки достатньою і наскільки прийнятною для України у цих фінансових умовах. Простіше кажучи, чи зможемо ми потягнуту таку військову допомогу від трампівської Америки, чи нам простіше і вигідніше буде співпрацювати з Європою та іншими геополітичним гравцями. (Хоча чим ми їм віддячимо, якщо надра фактично виведені з-під української юрисдикції?)
Та й потім. Прив’язавши військову допомогу до угоди про копалини, Сполучені Штати фактично скинули з себе зобов’язання, неоковирно виписані в Будапештському меморандумі. Виходить, що ми добровільно віддали ядерний арсенал, нас, які втратили ядерну парасольку, ніхто всерйоз не захистив (нагадаємо, що нам лише допомагають зброєю, причому зовсім не у тих обсягах, які були і є потрібними, а воювати за нас, як у Кореї чи В’єтнамі, ніхто не збирається) – а тепер ця ж країна-гарант, як нібито нічого і не сталося, хоче отримати ще й корисні копалини. Хай там як, але тут ми уже програли, бо не зуміли нав’язати Вашингтону позицію "Ви нам винні за відібрану ядерну зброю".
Для чого ж усе це потрібно Дональду Трампу? Звісно ж, фінансове питання, без нього ніяк. Але поки що ми тут можемо лише теоретизувати. От коли угода запрацює і в Україну почнуть заходити американські компанії – тоді можна буде говорити предметніше. Але говорити нам доведеться, у цьому сумнівів немає, ми ще почуємо цікаві історії про зв’язки тих чи інших компаній із різними політиками.
Другий момент – геополітика. Символічну позначку "100 днів" ніхто не скасовував, а чим може похвалитися 47-й президент США? За великим рахунком, нічим. Питання Ірану і його терористичних проксі – відкрите. Питання Росії – більш ніж відкрите. Тарифна війна – поки що не приносить дивідендів. Розсварився з Канадою і підставив лояльних до себе консерваторів, фактично забезпечивши неочікувану перемогу Ліберальній партії, яка вже готувалася до переходу в опозицію. До речі, такий стрімкий злет, як у партії Трюдо / Карні, в останні роки був тільки один – в ультраправої нідерландської Партії свободи на виборах восени 2023 року, яку з четвертого на перше місце за кілька тижнів підняла війна ХАМАСу проти Ізраїля. Отакий от цікавий терористичний "побратим" виявився у Дональда Трампа.
Словом, Трампу треба було показати хоч якусь перемогу, бо рейтинги падають так стрімко, як ще ні в кого в історії (принаймні, у сучасній її частині). Звісно, самому президенту ці рейтинги уже формально і ні до чого, третій термін йому не світить – навіть якби й хотів, після виборів у Конгрес 2026 року він отримає такий парламент, який радше голосуватиме за його імпічмент, – але нікуди не ділася фірмова трампівська пиха. Та і Республіканській партії ж доведеться якось вигрібати ці авгієві стайні. До речі, тиск на найодіозніших персонажів з оточення президента, зокрема, на Ілона Маска, свідчить про те, що у "слонів" це зрозуміли і почали діяти.
Отже, Україна від цієї угоди поки що нічого не виграла, Трамп якщо щось і виграв, то відверто небагато. А хто ж програв найбільше? Це – Російська Федерація. Тамтешня істерика про "великий поворот Трампа", вона нехай і перебільшена, але має реальне підґрунтя. Після такої угоди Білому дому хоч-не-хоч, а доведеться тиснути на Росію сильніше. Точніше, взагалі тиснути. Бо Україна тепер – вибачте на слові, стратегічний сировинний партнер. А у Росії ситуації і з армією, і з економікою усе гірше і гірше. І сподівання на план "Трамп наш" потихеньку тануть, як роса на сонці…