Похорон як привід
У світовій політиці часто буває, що приводом для вікопомних зустрічей, які кардинально змінюють ситуацію у взаєминах двох країн чи взагалі у майбутньому цілого регіону, можуть стати зовсім несподівані чи неочікувані події. Так сталося і у нашій історії, історії російсько-української війни, історії взаємин України та головного західного (поки що) партнера, США. Цією подією стала смерть Папи Франциска, точніше, церемонія його похорону.
Звісно ж, на цю церемонію не могли не прилетіти ні президент України Володимир Зеленський, ні тим паче президент США Дональд Трамп, хоча один керує в основному православною країною, а інший – в основному протестантською. Така подія – це, звісно ж, не стільки про релігію, скільки про геополітику.
А якщо вже ці два персонажі, ключові для нашої сучасної історії, прилетіли у одне місце і в один час – то цілком логічним було б їм зустрітися і поговорити. Що, власне кажучи, й відбулося. Переговори у Ватикані мали місце, переговори, які обидві сторони відзначили у своїх офіційних коментарях як позитивні, перспективні і т. ін.
Що, у свою чергу, викликало бурхливу реакцію російських пропагандистів. (Кремль та його лавровська філія, звісна річ, такі події офіційно не коментують, але діють іншими шляхами, один із яких – це саме ручні медіапропагандисти.) Дехто, на кшталт Сергія Маркова, якого усі називають політологом, забуваючи, що він взагалі-то колишній депутат Держдуми від "Єдиної Росії", навіть докотився до звинувачення на адресу Зеленського та французького президента Еммануеля Макрона у "отруєнні Трампа демонічними силами". Але що ж насправді сталося у соборі святого Петра – і чого чекати Україні від цієї зустрічі?
Коли доля – і Європа – грають людиною
Так, звісно, риторика Дональда Трампа змінилася. Але, оскільки ми дивимося на світ не "демонічними" очима, як російський "політолог" Марков, то розглянемо це питання тверезо і в комплексі. Для початку відзначимо, що дрейф Трампа у бік України очікувався давно, ще до його інавгурації. По-перше, президент головної демократичної країни світу, якими б не були його власні погляди, просто змушений буде зважати на загальний вектор існування та розвитку його країни, його світу. Для прикладу – і нинішній президент України Володимир Зеленський, і його попередник Петро Порошенко починали зовсім не як патріоти (одного хвилювали "плюси в радянському минулому" і "какая разніца, як називається вулиця, аби вона була освітлена", інший призначив головою своєї Адміністрації Бориса Ложкіна, який просував яку завгодно ідеологію, але точно не пізнішу порошенківську "армію, мову, віру") – але були змушені трансформуватися під тиском обставин і суспільства. З Трампом відбувається, не може не відбуватися, щось подібне.
По-друге, аналізуючи майбутнє президентство Дональда Трампа, зокрема, у питанні миротворчої діяльності в російсько-українській війні, автор цієї статті припускав, що після провалу переговорів з Володимиром Путіним (а вони цілком очевидно провалилися) президент США просто в силу свого нарцисизму буде змушений перейти на бік України – аби довести господарю Кремля помилковість його упертості. Щось подібне саме зараз і відбувається. Трамп образився на те, що Путін зірвав його плани зупинити війну до кінця символічних перших ста днів другого президентства – і, можливо, діятиме відповідно.
По-третє, і тут варто погодитися з Марковим – персона Макрона відіграла неабияку роль. Оскільки переможець німецьких виборів Фрідріх Мерц ще тільки готується вступити на посаду канцлера, то саме президент Франції виступив головною дійовою особою у тому процесі, який багато хто називає "пробудженням Європи". Старий світ справді зрозумів, що сховатися під американською ядерною парасолькою уже не вийде – і почав говорити та, що значно важливіше, діяти у напрямку повернення власної геополітичної суб’єктності. І це почули не тільки на Банковій, у Кремлі, а і у Білому домі. Трампу просто доведеться зважати на появу геополітичних амбіцій об’єднаної Європи. І всерйоз сваритися з цим старим-новим гравцем навряд чи входить в інтереси 47-го президента США – це ж не "стрибок" на Гренландію чи навіть Канаду.
Чи зупиниться війна уже післязавтра
То чого ж чекати від оновленого Трампа? По-перше, не варто відразу ж сподіватися на відправлення до України "Томагавків". Такого, звісна річ, не буде. Хоча військова допомога України, імовірно, таки буде продовжена – і, можливо, навіть посилена (знов-таки, аби насолити Росії та персонально Путіну).
По-друге, Білий дім все ж намагатиметься так чи інакше домовитися із Кремлем. Але при цьому необхідно чітко розуміти дві важливі речі. Це, з одного боку, кейс "рідкісноземельної" угоди. Згадайте, з якою пропозицією вийшли Сполучені Штати на цей трек – і до яких рамок знизили свої апетити надалі. А все тому, що Україна проявила себе непоступливим партнером – звісно ж, за підтримки Європи, яка пообіцяла подальшу підтримку навіть за умови самоусунення США. Трамп зрозумів, що Київ просто так не продавити. Що на боці нашої держави – увесь інший демократичний світ, з яким треба буде рахуватися. Відповідно, і з майбутньою угодою про мир чи перемир’я буде так само – найнеприйнятніші для України пункти рано чи пізно будуть зняті.
З іншого боку, саме російський президент все одно залишається "соціально близьким" для Трампа – і тому той намагатиметься залишити певні преференції для Російської Федерації. Не настільки нахабні, як визнання російської юрисдикції над Кримом (українського чи американського визнання, неважливо), але вони будуть. Тож не варто очікувати вимог звільнення усіх українських територій чи безумовної передачі України Запорізької АЕС.
І по-третє – абсолютно точно не варто очікувати зупинки війни у найближчі місяці. Попри усі проблеми у російській економіці, попри бунти в російській армії і облави на потенційних "героїв СВО" уже у Москві – ще якісь ресурси для того, аби спалити їх у топці війни, Володимир Путін має. І тому він намагатиметься відтягнути неминуче до останнього – граючись у такі от псевдопереговори із Трампом, оголошуючи псевдоперемир’я, на які Україна і світ усе менше реагуватимуть.
Тож, підсумовуючи "римські канікули" Дональда Трампа – під час них не відбулося а) нічого несподіваного, б) ніякого кардинального повороту. Але президент США, схоже, зрозумів дві важливі речі.
Перша – це те, що Володимир Путін водить його за ніс. А людям на кшталт Трампа це, м’яко кажучи, не дуже подобається.
Друга – це те, що Україна не залишиться на самоті і не програє Росії навіть після відмови у допомозі з боку США. А це, у свою чергу, означає, що фактор "погоджуйтеся на будь-які умови, інакше втратите все" тиску на Україну уже не працює.
Ось у цьому і весь секрет переговорів у соборі святого Петра. Дональд Трамп – персонаж своєрідний, але разом з тим і прогнозований. Хоч і залишається за будь-яких умов Дональдом Трампом – президентом інтересів, а не цінностей.