Перемир’я. Російська частина
Після інавгурації 47-го президента США Дональда Трампа російсько-українська війна перетворилася на дещо незвичне явище. З одного боку, бойові дії продовжуються, як і продовжувалися – а якщо і відбуваються якісь зміни, то це точно не пов’язане із поверненням Трампа до Білого дому. Навіть "енергетичне перемир’я", яке чи то є, чи то його немає – річ досить ефемерна. А все інше на фронті та навколо нього відбувається за законами війни, а не за примхами чи обіцянками американського президента.
І переговори про перемир’я, які нібито ідуть у форматі "американці спілкуються спочатку з одними, а завтра з іншими" – це точнісінько така сама історія. Залишимо в спокої анекдотичну історію про хокейну домовленість, але навіть тема перемир’я на морі – це взагалі ні про що. Про яке чорноморське перемир’я може йтись, якщо там і так давно вже не ведуться бойові дії? Звісно, не ведуться тому, що російський Чорноморський флот зазнав остаточної поразки від українських ракет та дронів (як повітряних, так і перш за все морських). Тож, знов-таки, ми повертаємося до теми законів і вимог війни, а не наказів якогось чиновника, нехай він і займає формально найголовнішу посаду на планеті.
То навіщо Росія влізла у ці переговори? Відповідей тут дві – і от вони, як це не дивно, залежать від Дональда Трампа. Принаймні, так думають у Москві. Відповідь перша: якщо вдасться перетягнути Трампа на свій бік – можна буде виторгувати все чи майже все, на чому Володимир Путін акцентував увагу протягом усіх років повномасштабної війни та останнього року до початку вторгнення. Відповідь друга: якщо не вдасться – принаймні, переговори дозволять затягнути війну максимально довго. Але навіщо це Путіну?
З одного боку, тому, що зараз уже не він грає війною, а війна грає ним. І він чудово розуміє, що зупинка війни – це серйозні загрози перед ним і його режимом. Починаючи з того, що купа людей, навчених нехай і не воювати, але убивати, повернеться додому. Та і "розлючені патріоти" на кшталт Гіркіна не пробачать Кремлю поразку, а незахоплення усієї України чи принаймні встановлення проросійської влади в Києві це і є поразка.
З іншого – Путін цілком може розраховувати на те, що затягування війни призведе до виснаження західних партнерів України. А це означатиме втрату військової допомоги – і в перспективі новий наступ росіян, захоплення принаймні записаних у Конституцію РФ регіонів чи навіть (зараз це є очевидно найоптимальнішим для окупантів варіантом) вихід до Дніпра на усій його течії в Україні, крім хіба що Київської агломерації.
Тому Кремль і імітує переговори, а насправді про жодне великоднє перемир’я і не мріє. Принаймні, жодних реальних сигналів – крім чуток сумнівної якості про нібито негласні накази чиновникам готуватися до зупинки війни – про перемир’я з Росії досі не надходило. І з цього треба виходити Україні та Заходу у ситуації із "перемовинами".
Перемир’я. Українська частина
В Україні ситуація інакша. По-перше, від війни справді стомилися усі – кожен по-своєму, кожен своєю мірою, але стомилися усі. І це не дивно – у Ізраїлі, який веде значно менш інтенсивнішу війну, про "втому від війни" заговорили уже на першу річницю подій 7 жовтня 2023-го. У нас же триває четвертий рік найбільшого воєнного конфлікту з часів Другої світової.
Так само усі чи майже усі розуміють, що перемир’я не може бути на умовах, вигідних лише Росії. Офіційно, звісна річ, ніхто ніяких заяв не робив, але складається таке враження, що зупинка бойових дій по лінії фронту і фактичне визнання російського контролю над Кримом і частиною шести регіонів (не забуваємо про шматочки Харківщини та Миколаївської області) влаштує і владу, і суспільство України. Принаймні, на деякий час.
Але у цей процес втрутилися Сполучені Штати (чи їх "втрутили") – з історією про угоду щодо рідкісноземельних металів. І враз наша ситуація різко ускладнилася. Хоча, будемо чесними – якби Трамп справді хотів зупинити війну за всяку, тобто за українську ціну, він би вигадав іншу причину. Рідкісноземельна ж тема просто з’явилася на порядку денному і стала на деякий час зручною причиною для тиску на Україну.
Так, для тиску, бо у Трампа це єдиний зручний інструмент для переговорів. Тому він тисне не тільки на агресора, а і на жертву, бо для цього інструменту принципової різниці немає. І з цим нам треба жити – з усвідомленням того, що в будь-який момент ми знову станемо для Вашингтона проблемою. Не критичною, але проблемою.
Перемир’я. Що робитиме Трамп
Що ж таки буде з "великоднім перемир’ям"? І чим займатиметься Дональд Трамп? По-перше, треба відзначити, що він цілком прогнозовано еволюціонує. Зверніть увагу – коли його в лоб запитали про можливість перемир’я і якісь конкретні часові контури (звісно ж, щодо Росії, бо Україна готова хоч завтра), він уже не став гратися в 24 години чи якісь інші приманки для електорату, а заявив про "психологічний дедлайн". Тут його буде важко спіймати на слові, бо тільки один він знає, коли саме цей дедлайн настане.
А чи настане? І що буде тоді? Звісно, зараз ходить багато чуток, розмов і, скажемо так, "неперевіреної інформації". Але давайте подивимося на його попередні атаки – на ту ж Канаду чи Венесуелу. Ні там, ні там до справді серйозних справ діло не дійшло. Щоправда, Венесуелу з мігрантами Трамп зумів перетиснути. А Канаду – ні. Тож варто констатувати, що поки що 47-й президент США діє лише як гравець у покер – блефуючи.
Та Росія – все ж не Венесуела. Хоча б на рівні самооцінки лідера. Путін цілком може вважати, що йому до снаги воювати ще рік, два, три… Інша справа, що економічна ситуація в РФ погіршується з кожним днем. Буквально в останній момент з’явилася інформація про те, що автогігант "АвтоВАЗ", який нібито навіть і розцвів після виходу з країни-агресора західних компаній, перебуває на грані банкрутства. І це тільки один яскравий приклад.
Як це позначиться на можливості "великоднього перемир’я"? Поки що все виглядає так, що на словах усі домовляться, а потім кожен звинуватить кожного у зриві домовленостей – і на цьому все закінчиться. Та не виключено, що на боці Трампа зіграють: а) стрімке погіршення економічної ситуації в Росії, б) його грізні заяви про величезні "вторинні мита", проти тих країн, які продовжать купувати у Росії енергоресурси.
Говорячи максимально коротко – ситуація стратегічної невизначеності й нібито як контрольованого (Білим домом) хаосу триватиме. Тож навряд чи хтось зможе прямо і точно визначити події хоча б на тиждень уперед. До речі, зверніть увагу на конструкцію "нібито як контрольованого". І згадайте, що Путін теж нібито як контролював "СВО", яке задумувалося у форматі "Київ за три дні, зміна влади і поворот від НАТО до ОДКБ". У Трампа цілком може статися схожа ситуація, коли уже не він гратиме тими чи іншими картами, а карти, тобто ситуація на війні, гратимуть Трампом. І він діятиме так, як муситиме діяти президент США, а не так, як хоче Дональд Трамп.
Як? Ну, наприклад, дасть нам ще більше зброї. Або запровадить ще більше санкцій проти Росії. Або… Втім, усе це також – непрогнозовано, бо неможливо до певного моменту прогнозувати завершення урагану. А він поки що, схоже, не збирається завершуватися. І, як сподівається Путін, це буде йому на користь. А "АвтоВАЗом" можна і пожертвувати, все одно російський диктатор востаннє їздив на продукції цього заводу ще до анексії Криму. Та й те було відвертою показухою. Як і усі його нинішні заяви, до речі.