Оці садочки, навіть без прильотів, показують, як мало люди можуть зробити для своїх маленьких копій, щоб бодай трохи продовжити вогник їх початкового щастя. (Одного разу я побачив свою фотку роки в 3, і раптом зауважив, як багато щастя було тоді в моїх очах – і обурився: хто і як його вкрав?!).
Недолугими, кривими мазками малюють дорослі по стінах, по парканах і вікнах. Чи можуть ці потворні малюнки зупинити крадіїв радості?
Але все ж недолуге і криве, але є в цих будівлях щось миле, мила і неоковирна спроба дорослих якось зігріти цих істот, так схожих на них зовні і таких відмінних зсередини. Які мусять викликати замилування у кожної неспаскудженої людини – чисті шедеври природи, ще не зотлілі від торкань нашого згубного світу. Яким треба якось полегшити шлях.
За якимось зовсім невдалим жартом садочки і школи тепер стали притулком війни. Набагато частіше, ніж у інші будівлі, в них ступають берці, вкриті пилом і струпом.