Особливість такої війни в тому, що в ній є лише три вибори:
- втікти,
- битися,
- померти.
В ній немає варіанту "домовитись" та "відкупитись", бо той, хто вже взявся тебе знищити, не відступиться через те, що ти дозволишь йому спочатку відрізати тобі руку.
В ній немає варіанту "я тут в сторонці постою, хай ті, кого не так шкода, воюють". Бо коли тих повбивають, війна дойде до тебе. І ворог не питатиме, чоловік ти чи жінка, старий чи юний, цивільний чи військовий, здоровий чи з плоскостоп'ям. Єдине, що значитиме в той момент - чи матимеш ти навички, зброю та побратимів.
Так само в ній немає варіантів "мобілізуватимемо лише молодих бездітних чоловіків працездатного віку з ідеальним здоров'ям". До війська має піти стільки, скільки потрібно для перемоги. Навіть якщо доведеться ставити в стрій дівок. Бо якщо йтиме не до перемоги, а до поразки, альтернативою для цих дівок буде не "пересидіти вдома", а "пережити судьбу німкень на окупованих радянськими ваньками територіях" - яких перед тим, як дострелити, пускали по колу цілим взводом.
Ніщо в армії не є таким страшним, як місяць в Бучі.
Головна ілюзія, в якій ще намагаються жити мільйони наших співгромадян - ілюзія того, що їх у будь-якому випадку омине. Що хтось інший втримає фронт, а вони збережуть своє звичне життя за їхніми спинами.
Це не так.