Багатьох вразила сцена з серіалу "Чорнобиль", де солдати розстрілюють собак і котів, які залишилися в зоні відчуження після евакуації господарів. Загинули не всі - і їхні нащадки досі живуть у Чорнобильській зоні відчуження. Вже третій рік тваринам-безхатькам тут допомагає міжнародна команда волонтерів.
"Ах ти ж мій пиріжечок!" - американка Анжела Елайя пестить руду кудлату собаку, яку щойно дістали з перевізної клітки. Тварина трохи спантеличена, опинившись у незвичному для себе середовищі - польовому госпіталі, але поводиться спокійно.
Інша волонтерка обережно проводить по лапах та хутру собаки дозиметром. Пристрій показує норму, тож ця собака обійдеться без душу."Собаки не радіоактивні! - сміється Анжела, яка працює ветеринаром у Нью-Йорку. - Якщо показник перевищує норму, ми просто обмиваємо собаку. Цього достатньо, щоб очистити її від поверхневого забруднення". Якщо ж доза зашкалює і після цього, брудну ділянку хутра просто відстригають.
Це допомагає убезпечити тих, хто працює з тваринами у зоні відчуження. Міжнародна команда волонтерів вже третій рік допомагає чорнобильським бездомним собакам та котам.
Щоліта вони проводять в зоні відчуження три інтенсивних тижні, шукаючи собак у Чорнобилі, в Прип'яті та інших локаціях, а також у Славутичі - місті, яке збудували для працівників ЧАЕС на заміну відселеній Прип'яті.
За даними американського фонду Clean Futures Fund (CFF), якому належить проєкт "Собаки Чорнобиля", в зоні відчуження зараз налічується близько 750 собак. У 2017, коли проєкт починався, їх було близько 1000, стверджують у фонді. В ідеалі, їхню кількість прагнуть скоротити природнім шляхом ще принаймні вдвічі, щоб за ними було легко доглядати.
Анжела, яка долучилася до команди два роки тому, непомітно робить укол рудій собаці, і та засинає. Поки вона спить, волонтери з кількох країн роблять їй щеплення від сказу та чіпляють на вухо кліпсу з маленьким дозиметром. Наступного літа за його допомогою вони зможуть дізнатися, яку дозу радіації ця собака отримає за рік.
Якихось змін чи мутацій у чорнобильських собак волонтери за роки роботи не помічають. "Хоч ці собаки й бездомні, вони в гарному стані, оскільки місцеві робітники та відвідувачі їх підгодовують. Багато з них кудлаті, зважаючи на холодні зими", - розповідає інша волонтерка, ветеринарка з Британії Ешлі Паундер.
Собаки міцні, здорові, вгодовані, підтверджує її колега. "Ось таку ми б у Штатах чи Британії вважали б огрядною", - киває Анжела на пухнастого чотирилапого на столі.
"Тут панує природний відбір: виживають лише найсильніші та найміцніші. Слабкі просто не мають шансів", - пояснює вона.
Однак довго ці тварини не живуть. Середня тривалість життя цих собак - 4-5 років, а не 15-16, як деінде. Старших собак волонтери не зустрічають. Це не через радіацію, а через непрості умови. "За цими собаками не доглядають так, як за домашніми, і в разі чого ніхто їх не веде до ветеринара", - каже американка.
У цій же кімнаті собак готують до стерилізації або кастрації - це важлива частина проєкту. Операційна кімната - далі по коридору колишньої радіологічної лабораторії, розташованій у десятикілометровій зоні навколо четвертого реактора. В будівлі постійно лунають жваві голоси англійською: майже всі волонтери - зі США та Європи.
"Це важливо для добробуту цих тварин", - пояснює Дженніфер Бетц, ветеринарка з американського штату Орегон з 20-річним стажем, вправно оперуючи собаку, яка лежить перед нею на операційному столі. Її колега поруч стежить за пульсом тварини за допомогою стетоскопу.
"Процедура стерилізації може здаватися неприємною, але зрештою це краще для добробуту тварини і найбільш гуманний спосіб контролю популяції", - пояснює Дженніфер.
Вже за кілька місяців після народження собака може принести перший послід і народжувати двічі на рік восьмеро або більше цуценят. Таким чином, в середньому стерилізація однієї собаки допомагає уникнути появи 64 собак. Тож робота кипить. Метою проєкту є скоротити кількість бездомних собак у зоні до 200-300, тоді за ними можна буде легко доглядати.
"Хоча вони працюють у непростих умовах, одного дня вони працюватимуть у набагато кращих, а ті навички, які вони отримають тут, допоможуть їм врятувати тисячі тварин", - каже Лукас Гіксон, голова і співзасновник фонду
За його словами, щороку фонд отримує близько 2 тисяч заявок від фахівців з усього світу, які бажають їхати власним коштом, щоб допомогти собакам Чорнобиля.
Лукас перейнявся проблемою бездомних собак, коли вперше приїхав до Чорнобильської зони шість років тому. Тоді він, як фахівець з питань радіації, брав участь у міжнародній програмі з обміну на ЧАЕС і був здивований великою кількістю тварин, які зосереджувалися біля місць, де в зоні відчуження можна знайти людей - в місті Чорнобиль, на залізничній станції, біля їдалень для працівників ЧАЕС та адміністративних будівель.
Він та інший співзасновник Ерік Камбаріан почали цікавитися, чому там так багато собак, як вони живуть і хто ними опікується. Виявилося, що цим питанням ніхто не займається. Так і виникла ідея проєкту.
Кошти надає міжнародна неурядова організація SPCA International, чимало надходить і з приватних пожертв завдяки краудфандинговим кампаніям в інтернеті.
Місцеві собаки - нащадки тих тварин, яких залишили господарі під час евакуації після аварії на Чорнобильській АЕС. Сцена з серіалу "Чорнобиль", в якій солдати розстрілюють тварин, які лишилися в зоні відчуження, вразила багатьох.
Та позбавитися абсолютно всіх не вдалося. "Ми й самі бачимо це зі свого досвіду - можна знайти та охопити лише близько 70-80 відсотків собак", - пояснює Лукас. Слід також зважати на те, що людина часто просто не може вбити собаку чи кота - рука не підіймається, каже він.
Місцеві собаки вижили завдяки співіснуванню з людьми, які їх підгодовували. Незабаром після аварії тварини перебралися ближче до ЧАЕС, що була чи не єдиним місцем у зоні відчуження, де були люди, розповідає Лукас.
Генетичні дослідження, які проводила команда проєкту, засвідчили, що ці собаки справді мають обмежене походження і народилися в результаті спорідненого спарювання.
Цим пояснюються і певні особливості місцевої "чорнобильської" породи. "Вони великі, міцні, дуже розумні. Але найвидатніша їхня характеристика - це їхні великі вуха, які завжди стирчать і уважно ловлять звуки довкола. Завдяки їм я можу впізнати чорнобильську собаку за кілометр!" - сміється Лукас.
Обмежений ареал проживання цих собак у певній мірі є їхнім порятунком - завдяки цьому тутешні безхатьки стикаються з меншою кількістю хвороб, ніж бездомні собаки в тому ж Києві, каже Лукас.
"Водночас у них менше доступу до їжі, води та укриття, а це значно знижує їхню тривалість життя", - пояснює він.
Мрією Лукаса є створити великий огороджений простір, такий собі просторий вольєр на 35-50 гектарів для місцевих собак, про яких там піклуватимуться волонтери та співробітники проєкту.
У зоні відчуження виживають не лише найміцніші, але й найхитріші. У цьому переконуємося, коли їдемо з волонтерами на "полювання".
Собаки радо підходять до людей, очікуючи від них смаколиків, але пильність не втрачають. При спробі волонтера накинути на неї зашморг, пес спритно тікає, хоча продовжує спостерігати за прибульцями з безпечної відстані.
Емануель Месіел, який у США працює в поліції у відділі контролю за тваринами і приїхав в зону відчуження у свою відпустку, не полишає спроб впіймати свою чотирилапу ціль або влучити в неї транквілізатором.
"Собаки тут - не дикі тварини, як вовки. Їм потрібні люди - щоб отримати їжу, воду, захист від хижаків. Проте вони тримають дистанцію", - пояснює Лукас.
А от власне дикі тварини становлять для місцевих собак загрозу. "Минулого року двох собак вхопив вовк, так шкода було", - розповідає Любов, працівниця одного з підприємств, що працюють у зоні. Про своїх чотирилапих улюбленців вона, здається, готова розповідати годинами.
На території цього підприємства живуть восьмеро собак. Кількох з них забирають ветеринари проєкту.
Більшість собак вже сьогодні повернуться до місць, де їх впіймали. Якщо операцію зі стерилізації проводять в другій половині дня, собаку можуть залишити у госпіталі до ранку.
Але коли підходить час, не всі тварини поспішають чимдуж тікати геть. Собака, яку випустили поблизу залізничної станції, відмовляється бігти в ліс на волю, а натомість довго не відпускає волонтерку.
Тутешні собаки звикли до людей. Станція електрички, якою працівники ЧАЕС щодня їдуть зі Славутича і назад, - одне з місць, де завжди можна побачити собак. І не дивно. Біля станції одна з працівниць на наших очах, йдучи на потяг, любляче розгортає перед собакою котлетку: "Каштане, пригощайся!" Інші, проходячи повз, не оминають нагоди ласкаво почухати кудлатого за вухом.
Лукас сподівається, що популярний серіал "Чорнобиль" приверне більше уваги до проєкту і допоможе отримати більше пожертв для собак, а також на інші проєкти фонду.
CFF має окремі програми для допомоги дітям, які страждають від наслідків Чорнобильської аварії, та родин ліквідаторів та співробітників ЧАЕС.
"Але збирати гроші на собак набагато легше, ніж на дітей", - з сумною посмішкою каже засновник проєкту.
Він додає: "Мені пишуть сердиті листи люди, які ображаються, що я працюю лише з собаками, коли багатьом людям потрібна допомога. Але вони просто не знають про інше".
"А потім, коли постимо у соцмережах, що допомогли хворій дитині, мені пишуть сердиті листи ті, хто кажуть: "Гей, я пожертвував гроші на собак, чого це ти їх на дітей витрачаєш?" - розповідає Лукас.
У 2018 році проєкт розпочав програму адопції, тож віднині охочі можуть взяти собаку з Чорнобиля до себе додому.
Одна з них, на прізвисько "Два", живе з Лукасом, який зрештою й сам перебрався до України і оселився у Славутичі. Його пес - другий чорнобильський собака, що отримав хазяїна. Перший - в Еріка, іншого співзасновника проєкту.
Загалом до США та Канади вже поїхали понад 40 собак. Багато з них - з екзотичними для Америки іменами на кшталт Ізотоп, Наталка, Персик. Усі вони досі залишаються з тими ж господарями, чим Лукас дуже пишається.
"Місцеві собаки звикли до життя на волі, вони почуватимуться некомфортно, якщо раптом опиняться в закритому просторі, з родиною та дітьми. Але ми зрозуміли, що якщо врятувати їх достатньо рано, то можна адаптувати їх до домашнього життя", - розповідає Лукас.
Заради цього довелося пройти через чимало процедур та узгоджень з українською владою, адже формально вивозити з зони відчуження нічого не можна. Науковці з радіологічної безпеки працювали, щоб переконатися, що цуценята не становлять ризику для здоров'я тих, хто бере їх до себе.
Вже у Штатах собаки та їхні господарі стикнулися з ретельною увагою з боку місцевих ветеринарних та контролюючих служб, яких теж довелося переконувати в безпеці тварин.
Окремо для цього запустили і програму зі збору коштів. "Підготовка до адопції - це складний і дорогий процес. Одна собака обходиться у 1300-1600 доларів",- розповідає Лукас.
Ці гроші йдуть на транспортування та догляд за собакою впродовж трьох-чотирьох місяців, поки за нею стежать ветеринари, а волонтери привчають до цивільного життя.
Одна з собак, на прізвисько Десна, вже рік мешкає у штаті Індіана на північному сході США на невеликій фермі, переїхавши туди в шестимісячному віці.
Разом з нею тут живуть ще чотири собаки, троє котів, кози, вівці та альпаки.
Її власниця Катрінка Шредер розповіла BBC News Україна, що абсолютно не переймалася через радіацію.
"Я прочитала все, що можна, про проєкт і була цілком задоволена процесом відбору, який вони проводять", - пояснює американка.
"Найчастіше мене питають: чи світиться вона в темряві?" - каже Катрінка. У відповідь власниця розповідає, звідки саме приїхала Десна і завдяки якому проєкту.
"Це абсолютно нормальна собака. Нічим не відрізняється від інших. Хоча має власний унікальний характер", - розповідає Катрінка. Вона каже, що всі її собаки - колишні безхатьки, і кожен має власну історію.
Засновник проєкту не дивується тому, що чимало людей бажають взяти собі тварину з зони відчуження. "Новизна ідеї "собаки з Чорнобиля" зробила їх таким ж бажаними, як і чистокровних породистих", - каже Лукас Гіксон.
Він пояснює, що для адопції дуже важлива історія собаки - для людей це має велике значення. "Якщо вони взяли такого собаку, це не означає, що вони б так само просто взяли б пса з притулку", - каже співзасновник проєкту.
Зараз програму адопції тимчасово призупинено, хоча охочих прихистити собаку з зони чимало. Цю програму планують відновити до кінця року.
"Загалом ми отримали більш ніж 3000 заявок", - каже він. Більшість - зі США та країн Західної Європи. А от з України заявок не було.
Не густо цього року і з українськими волонтерами. Близько чверті команди є українцями, але це здебільшого водії, перекладачі та адміністратори.
Цього разу проєкт не отримав достатньо заявок з України, каже Лукас, тому в команді вперше немає українських ветеринарів, окрім киянина Павла Буркацького, який допомагає з виловом собак.
Інтересу з боку України дійсно небагато, визнає Лукас, хоча він вдячний за співпрацю з боку місцевої влади, керівництва зони відчуження та ЧАЕС.
"Адопція тварин в Україні й загалом у Східній Європі ще не настільки популярна", - каже Лукас.
Він додає: "В Україні у людей є так багато проблем - політичних, економічних, особистих, війна, і вони просто забувають про Чорнобиль". До того ж, тридцятикілометрова зона відчуження тримає світ на відстані, каже благодійник.
"Я ніколи не почувався настільки відірваним від решти світу, як тут. Тут є свої проблеми, на яких треба зосереджуватися, а проблеми зовнішнього світу здаються занадто далекими, і навпаки. Це такий двосторонній бар'єр. Люди не зовсім розуміють що тут відбувається, а місцеві мешканці і тварини таким чином залишаються ізольованими від решти світу", - каже Лукас.