Куди зникають пам'ятки Києва, або Добра фея забудовника

Формулюючи це питання, ми не маємо на увазі пам'ятник Леніну на Бесарабці: йдеться про справжні пам'ятки культурної спадщини, які у Києві чомусь зникають десятками (!) і нікому до цього немає діла - діляться з RegioNews</a>">RegioNews активісти, що переймаються збереженням історичних та культурних рис української столиці.

Куди вони зникають і чому міське Управління охорони культурної спадщини та активна громадськість цього не помічають – це питання, на яке варто пошукати відповідь. Особливо з урахуванням тієї обставини, що саме це Управління виявилося вкрай не зацікавленим спершу у виготовленні, а потім і в затвердженні Історико-архітектурного опорного плану міста Києва.

Навколо цього історико-архітектурного опорного плану йде жвава дискусія. Обговорюють: чи потрібен Києву такий план (у той час як Закон відповідає однозначно – потрібен)! Останнім часом дискусія стала ще гострішою і розмови навіть почали набирати загрозливого характеру: лунають пропозиції про відкликання наказу Міністерства культури, яким було затверджено межі історичних ареалів та зон охорони пам’яток міста Києва.

Якщо задати сакраментальне питання «Кому це потрібно?» - то відповідь лежить на поверхні: такі документи, будучи затвердженими, дуже «заважають» київським забудовникам, які працюють в історичному центрі міста. За зняття тут будь-яких обмежень на будівництво вони готові платити (і платять!) шалені гроші.

Показово, що у так званих критиків Історико-архітектурного опорного плану Києва, який захищає культурну спадщину міста, конкретної аргументації немає. Його штучно прив’язують до нового генерального плану міста, яким, ніби-то, хочуть легалізувати прийняті раніше рішення щодо новобудов або відведення земельних ділянок, знищення зелених зон загального користування. Але ті, хто так стверджує, взагалі не розуміють, що таке Історико-архітектурний опорний план міста. – Це документ, який об'єктивно фіксує всі пам'ятки та об’єкти культурної спадщини на території міста, їхні зони охорони та історичні ареали. Але така проста документальна фіксація – це юридично значущий факт, який потім неможливо буде ігнорувати: бо все, що зафіксовано на Історико-архітектурному опорному плані, підлягає безумовному збереженню!

Щодо пам'яток та об’єктів культурної спадщини, місто Київ є справжнім «Бермудським трикутником», у якому пам'ятки зникають безслідно, але не без вигоди для конкретних посадових осіб. Адже наводити лад у переліках пам'яток – це важка та марудна робота. І належить вона до повноважень місцевого органу охорони культурної спадщини – тобто Управління охорони культурної спадщини м. Києва. Порядок у переліках пам'яток – це основа охорони культурної спадщини будь-якого міста – від Відня і Парижа до Києва і Жмеринки. Чому? Та тому, що міська громада, фахівці і чиновники повинні точно знати, що саме потрібно охороняти.

Але що робити, коли в місті велика кількість пам'яток та об’єктів культурної спадщини – кілька тисяч? Можна заплутати переліки так, щоб в них і самим нічого не було зрозуміло. При цьому деякі об’єкти дублюються, а деякі – губляться, і не за «просто так», а за великі гроші. Правоохоронним органам, у разі чого, можна все пояснити «технічною помилкою».

В Інтернеті на офіційному сайті міського Управління охорони культурної спадщини зазначено основні напрями його роботи. Один з них сформульовано так: «забезпечення виявлення, наукового вивчення, класифікації, захисту, збереження, належного утримання і відповідного використання об’єктів культурної спадщини». Це формулювання викликає наступне, зовсім не риторичне запитання: «Хто може чітко відповісти - скільки ж об’єктів культурної спадщини в місті Києві?» На сайті Управління опубліковані переліки об’єктів культурної спадщини; інформація подана начебто зручно - по районах міста. Але немає головного – загальної кількості об'єктів культурної спадщини міста. Якщо довго не мучитись і зробити елементарні підрахунки по районах, виходить загальна кількість – 3436 об’єктів (кожен може це перевірити сам, узявши калькулятор). Але на сайті є дуже дивна примітка: «в кожному окремому випадку для визначення статусу об’єкту необхідно звернутись до Головного управління охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) з відповідним запитом у зв’язку зі змінами назв вулиць, нумерації будинків, літерних позначень та моніторингу стану об’єктів культурної спадщини на поточний період». Цікаво, тільки з цих причин? Чи може тут справа зовсім в іншому?

Цікаві питання продовжуються. Наприклад: чому Управління не вивішує на сайті свої накази, якими вони легко ставить на державний облік, або так само легко (своїм же наказом) знімає з державного обліку щойно виявлені об’єкти культурної спадщини? Скільки коштує «загубити» такий об’єкт або зробити якісь «технічні помилки»? До речі: помилки можна було б визнати технічними чи механічними, якби не йшлося про 60 об’єктів!

Над історико-архітектурним опорним планом Києва працював Науково-дослідний інститут пам’яткоохоронних досліджень Міністерства культури. Саме на веб-сайті цього інституту фігурує інформація про «загублені» об’єкти культурної спадщини Києва та зазначається, що відповідно до Історико-архітектурного опорного плану міста загальна кількість пам'яток становить 3500 одиниць. То чому ж в переліках міського Управління їх набагато менше (3436)? І чому скрізь фігурують різні цифри? Зробимо просту арифметичну дію 3500-3436=64 (це при тому, що в переліках Управління об’єкти неодноразово повторюються, тому їх загальна кількість є завищеною).

Можна проаналізувати перелік «розбіжностей». Дивина в тому, що 45 з цих об’єктів брались на державний облік саме наказами міського Управління. Що це за накази від 25.09.2006 № 53, від 25.06.2011 № 10/38-11, від 18.03.1999 № 16, від 10.06.2011 № 10/34-11, від 29.12.1998 № 69, від 02.04.1998 № 15, від 17.02.2005 № 43 – громадськості невідомо, бо їх немає в загальному користуванні. Найцікавіший серед них – це звичайно наказ № 53 – там ідеться про 29 об’єктів!!!

Усі ці «загублені» в бюрократичних нетрях пам'ятки і об'єкти культурної спадщини мають неабияку історико-культурну цінність. Це вам не якийсь там Ленін на Бесарабці! Серед «загублених» - археологічна пам'ятка по вулиці Великій Житомирській, пам'ятники жертвам тоталітарного режиму та загиблим за Україну, місце народження Михайла Булгакова (!!!), а також десятки історичних будинків по вулицях Гоголівській, Олеся Гончара, Жилянській, Костьольній, Малій Житомирській, Михайлівській, Прорізній, Пушкінській, Трьохсвятительській, Ярославовому Валу, Богдана Хмельницького, Верхньому і Нижньому валу, Десятинному провулку, бульвару Тараса Шевченка, вулицях Межигірській, Воздвиженській, Волоській, Покровській, Притиско-Микільській, Фрунзе, Хорива, Ігорівській, Грушевського. Цей перелік вулиць – не що інше, як «золоте дно» для київських забудовників, тобто з найдорожчою в місті нерухомістю. Тож усі «загублені» пам'ятки – це завтрашні будівельні майданчики.

Як можна побачити, всі ці об’єкти «загубились» у період з 2008 по 2014 роки. Тоді міським Управлінням послідовно керували двоє надто добре відомих киянам «пам'яткоохоронців»: спершу Руслан Іванович Кухаренко, а потім – його вірний заступник, учень і продовжувач справ Яків Якович Діхтяр. Тож не будемо питати: хто давав вказівки щодо такого незугарного формування переліків пам'яток? І хто «випадково» не включав окремі з них? – Все і так зрозуміло. Адже з об’єктом, який не має статусу пам'ятки, оперувати простіше: не потрібно розробляти відповідну документацію, погоджувати її, отримувати дозволи… Цікаво, скільки це може коштувати, і хто отримує ці кошти? Той, хто виконує технічну роботу, чи той, хто приймає рішення? Києвом гуляє інформація про те, що разова вартість подібної послуги сягає десятків тисяч доларів. Саме тому велике Управління, яке займається тільки містом Києвом, не може дати раду своїм об’єктам культурної спадщини та своїм же наказам.

Сподіваємось, що правоохоронним органам також зрозуміло, кому в місті Києві було вигідно, щоб порядку з пам'ятками не було ніколи.

Після перемоги Євромайдану київський міський досвід торгівлі пам'ятками піднявся на загальнодержавний рівень. Спрагла коштів нова публіка, дорвавшись до влади, належно оцінила специфічні навички і корупційний потенціал Якова Діхтяра, який при регіональній владі торгував київськими пам'ятками. Не встиг київський мер Віталій Кличко вигнати з посади геть скомпроментованого Якова Діхтяра, як цього «безцінного» кадра прилаштували на роботу в Міністерство культури. Там він очолив… сектор обліку пам'яток! Для чого – щоб торгувати пам'ятками, погодженнями і дозволами на проведення робіт вже у масштабах всієї країни. Отже: під акомпанемент балачок про люстрацію і антикорупцію стару «щуку кинули у річку». Тепер пам'ятки «загубляться» вже не десятками а сотнями, а може й тисячами! Нелегальний виторг від такої оборудки передбачається грандіозний, тож керівництво Мінкультури вже почало підраховувати бариші.

З огляду на прийняття щойно Верховною Радою люстраційного закону, ситуацію з загубленою і проданою національною спадщиною можна вирішити просто і ефективно: першими кандидатурами на люстрацію має бути збожеволіле від хабарів керівництво Міністерства культури, а також ті, хто його обслуговує.